Ройз С.
Практичне дитинознавство. Продовжуємо розмову / Світлана Ройз. – Київ : Ніка-Центр, 2021. – 384 с.
ISBN 978-966-521-751-0

Нова книжка дитячої і сімейної психологині Світлани Ройз порушує надзвичайно багато важливих тем, містить глибокі роздуми, оригінальні поради, дивні запитання і неочікувані відповіді на них, маленькі корисні хитрощі і величезну та всепоглинаючу любов дорослого, який претендує на почесну і важку роль Справжнього Дорослого. Ваша дитина вперше йде у дитячий садочок чи школу? А чи готова вона до цієї події? Ваше чадо б’ється, кусається, влаштовує істерики чи якось інакше виявляє агресію, а ви лише розгублено розводите руками? Ви зібрались із дитиною відвідати театр, музей, концерт? А чи впевнені ви, що вона витримає таке навантаження? Ви хочете поговорити з сином чи донькою про життя і смерть, про любов і секс і не знаєте, з чого розпочати ці складні теми? Щодня постають перед нами все нові і нові запитання. Пошукайте відповіді на них у цій книжці. А ще, прочитавши її, ви нарешті зможете визначити, який саме ви дорослий – «Ідеальний» чи просто «Достатньо хороший»…

Глава 21
Про Життя і Смерть

Недавно ми розмовляли про смерть з моєю донькою. Перед сном ми прощаємось із нею:
– Доброї ночі, Дашулю.
– Доброї ночі, матусю. Добре, що ти ще не вмерла…
Я ледь стримую сміх.
– Так, дуже добре. Я сама рада, що я з тобою, і збираюся бути з тобою довго-довго-довго-довго-довго.
Питання про смерть час від часу виникають у доньки – це «норма віку» (три-сім років – час, коли тема смерті потрохи усвідомлюватиметься, дитина час від часу повертатиметься до неї), і я знаю, що питання поставатимуть доти, доки вона сама не знайде внутрішню відповідь, поки тема не вичерпається. І я буду відповідати стільки, скільки це буде потрібно.
– Так, я й не знаю жодної людини, яка б жила вічно. Так, я помру, але це буде дуже і дуже не скоро, я все роб¬лю для того, щоб жити дооооооооовго. Бачиш, як я піклуюсь про себе. Так, люди помирають – від серйозних хвороб, від нещасних випадків, тоді, коли настає їх час помирати. І це відбувається з дуже різними людьми. Але ми зараз із тобою робимо все від нас залежне, щоб турбуватися про тебе і про себе. І бути з тобою якомога довше, доки будемо тобі потрібні.
– Так ти помреш?
– Так, але коли ти будеш зовсім дорослою і зможеш жити без мене.
– Я не хочу ставати дорослою, якщо ти помреш.
– До цього часу станеться чимало хорошого. І я не буду так потрібна тобі, як тепер. А я радію кожному дню твого дорослішання і кожній хвилині, яку проводжу з тобою.
Коли питання вичерпає себе, дитина сама змінить тему. Я говорю й роб¬лю паузи, щоб схопити момент, коли потрібно зупинитися.
Теми у нашої доньки чергуються. Як правило, після теми смерті ми переходимо до… весілля (цей перехід до майбутнього свідчить про те, що напруга тепер розряджена).
– А коли я виросту, то «женюся» на Мишкові (брат)?
– Ні, Дашулю, брати і сестри не одружуються.
– Я б хотіла «женитися» на Алісі з садочка, але тоді ж будуть дві мами. Я ще подумаю.
– Дашулю, дівчатка виходять заміж. І ти точно зможеш вибрати найкращого – того, кого полюбиш і хто полюбить тебе.
– Добраніч, мамо.
– Так, нумо спати. Добраніч.

Ставлення до смерті, як і до сексу, до грошей, – один із маркерів нашої зрілості. Насправді всі ці теми пов’язані з життєвістю. Затінюючи їх, ми позбавляємо себе повного контакту з життям. У культурах, в яких ці теми не табуйовані, – більше кольорів, більше виявленої радості та лібідозності. Чим краще висвітлені наші стосунки зі смертю, тим більше життя в нашому Житті.
Що більше тривоги виникає у батьків під час розгляду теми смерті (та й будь-якої іншої теми), то сильнішим буде почуття незахищеності і тривоги у дитини. Страх смерті у дитини часто маскується під численні нелогічні симптоми. І часто за спалахами агресії, соматичними захворюваннями, тривогами ховається саме цей страх.
Діти цікавляться темою смерті. Вона спливає в їхньому житті набагато раніше, ніж нам здається. Але вербалізувати її вони можуть лише десь ближче до чотирьох років. А одне з наших дорослих завдань, завдань розвитку – прийняти реальність смерті та навчитися справлятися з переживаннями, пов’язаними з нею.
У моїй практиці перші питання про смерть виникали у малюків трьох з половиною – чотирьох років. Цьому ж віку притаманний і страх темряви (один із вікових страхів).
Тема смерті для нас така складна тому, що традиційно витіснена у нашій культурі. У культурах, в яких тема смерті проявлена, спостерігається більше кольорів, радості, життєвості. Чим чіткіше ми сформулювали для себе ставлення до смерті, тим більше Життя буде в нашому бутті. Тож дитяче питання про смерть корисне передусім для дорослих. Ми зростаємо, спотикаючись об їхні складні питання.
Здатність прийняти для себе концепцію смерті та витримати напруження, пов’язане з цим, – один із маркерів дорослішання. І якщо це питання розкручувати далі, можна дійти іншого запитання – «куди я живу?» А відтак і постане запитання про сенс життя.
У розумінні дитини смерть – це ще й сепарація, відділення. «Смерть» плаценти, відлучення від груді, перші тривалі розлуки з татом і мамою, коли дитина починає соціалізуватися, – усе це етапи сепарації, і у певному сенсі смерть. Дитина боїться втратити когось із батьків як дорослого, що сполучає її з життям. І у дітей спрацьовують потужні захисні механізми, які пов’язані передусім із запереченням смерті, якщо діти маленькі, і з її знеціненням, якщо йдеться про підлітків.
Смерть для маленької дитини «не остаточна». У моїй практиці траплялися випадки, коли дитині повідомляли про смерть близької людини. І вона начебто розуміла це і навіть була присутньою на похороні, але через якийсь час однаково питала: «А чому він до нас не приходить?» До певного віку дитина може вірити в те, що все кругом живе – годинник, дощ, іграшки. Вона вірить у те, що герої мультиків та ігор воскресають. Але в якийсь момент, стикаючись з тим, що щось або хтось зникає без вороття, дитина береться за дослідження цієї теми. Сама знищує іграшки, книжки, вбиває комах, символічно проживає смерть в іграх. З дев’яти-десяти років діти починають усвідомлювати, що смерть незворотна.
Захисний механізм, який напрацьовує дитина, може перейти і в доросле життя. Ми також часто намагаємося витіснити тему смерті, як малюки, чи знецінити її, як підлітки. Часто слова «смерть», «помер» викликають у нас напруження. Ми робимо все можливе, щоб вони не звучали, щоб дитина їх не вимовляла. Але, як ми вже казали, чим більше тривоги у батьків, пов’язаної з темою смерті, тим більше почуття незахищеності та тривоги у дитини. Тому так само, як ми у розмові з дітьми маємо правильно називати статеві органи, потрібно правильно називати все, що пов’язано зі смертю. Звісно, не варто наводити трагічних подробиць. Ми не прискорюємо процеси, не поглиб¬люємо, не вмикаємо інтелектуала, говоримо простими словами, але називаємо речі своїми іменами. Хтось скаже – «пішов на веселку», «пішов у кращий світ». А можна сказати – «помер». Якщо щось існує у житті, воно має право бути проявленим. Це стосується абсолютно всіх тем. Найнебезпечніша відповідь у цьому випадку – «підростеш – дізнаєшся».
Діти рано усвідомлюють факт смерті та напрацьовують індивідуальну стратегію того, як з нею впоратися. І найчастіше їхня захисна реакція – це заперечення. Чому саме заперечення? Тому що це закономірно. А ще, можливо, дорослим складно вмістити в себе тривогу й біль дитини у темі смерті.
Усе, що в тіні, породжує демонів, на яких не хочеться дивитись, яких хочеться якомога глибше сховати. А все, на що нам не хочеться дивитися, може згодом обернутися найнегативнішими симптомами – хворобами, страхами, спалахами агресії. Тільки тоді, коли ми поступово стикаємось із реальністю в усіх її проявах, ми починаємо знаходити себе. Ми не можемо позбувати цього права дитину. Але ми маємо зробити так, щоб вона стикнулась із цим саме у той час, коли для неї це буде важливо і коли вона матиме змогу впоратись із тим, про що дізналася. А для цього дитині потрібно відчувати підтримку стійкого, надійного дорослого.
Питання про смерть сучасна дитина може озвучувати вже у три роки. Але не факт, що в дитини немає передчуття цього. Цікаво, що питання про смерть у дітей може поставати паралельно з появою звука «р» (хоча це й не обов’язково). Тому що звук «р» психологи пов’язують із можливістю підтримувати й проявляти агресію. Що більше сили у дитини, то більше радості, любові, болю вона може витримувати.
Наші відповіді мають бути ясними, чесними, не метафоричними. Що менша дитина, то спокійніша й коротша має бути відповідь. Важливо не перевантажити дитину дорослими трагічними подробицями. Це може спровокувати ще більшу напругу. Але при цьому дорослий має бути готовим відповісти на всі запитання, навіть на найдивніші: від «а черв’яки з’їдають черевики у труні?», «який колір труни всередині?» і до «коли ти помреш, я зможу гратися на твоєму айпаді?». Ідеально, якщо ми одразу відповімо на запитання дитини, але якщо ні, то треба чітко домовитися, коли зможемо повернутися до цієї теми.
Як правило, однієї розмови буває недостатньо. І я точно знаю, що мине місяць, два, півроку – розмова з донькою повториться чи вона захоче щось уточнити. Це як з питаннями про секс. Маленька дитина питає: «Звідки я взялася?» – «Від великого кохання тата і мами». Зупиняємося. Дитина десь за півроку знову питає: «Звідки я взялася?» – «Із клітинок тата і мами». Знову пауза. Через рік іще раз запитує: «Що це за клітинки?» Потрібно уважно слідкувати за тим, аби не перевантажити дитину зайвою інформацією. Якщо у дитини з’явиться «інтоксикація» від наших пояснень, вона більше з запитаннями до нас не звернеться. Якщо дитина сприйняла, засвоїла інформацію й те, що за нею стоїть, вона веселішає, вона нас відпускає, менше боїться темряви. І налаштована на подальші розвідки.
Як і будь-яка складна тема, вона не передбачає правильних і неправильних відповідей. Є те, у що ми віримо. Це ми й можемо транслювати дитині із застереженням, наприклад, що коли вона матиме більше знань чи коли у неї сформується своя система цінностей, то зможе сприйняти іншу точку зору.
Говорячи з дитиною про смерть, ми привносимо в її ще не сформоване світовідчуття власне уявлення. І дитина готова прийняти будь-яку картину світу, якщо відчуває нашу впевненість, наш спокій і нашу щирість. Можливо, має сенс сказати, що «я точно не знаю, але у мене є така думка» або «я вірю», «я не знаю, але я хочу про це дізнатись і я досліджу це», «ми знаємо, що відбувається з тілом», «що після смерті – точно ніхто не знає». Виросло ціле покоління батьків-перфекціоністів, які бояться слів «не знаю». Але насправді з цих слів і починається розвиток людини. І коли ми чогось не знаємо, ми даємо право на незнання дитині.
Якщо питання повторюється в одних і тих самих виразах, значить, відповідь не отримана. І тоді важливо дослухатися до того, що саме хоче почути дитина. Може, замість дорослих розмов їй потрібні просто обійми – тобто тілесний контакт. Або це запит про щось неочевидне – «вас немає у ті моменти, коли для мене це важливо», або «я скучив за тим часом, коли ти приходила до мене і читала казку на ніч», або «я хочу частіше чути слова “я з тобою”». Можливо, у дитини існує потреба не так у ваших уявленнях про те, як влаштований світ, як у нашому досвіді – як ми свого часу впоралися з власними страхами, як уживалися з думкою про смерть.
Іноді дорослим складно вмістити в себе тривогу і можливий біль дитини в темі смерті. Тоді, відповідаючи на запитання дитини, дорослі говорять: «Ні, ти не помреш. І я не помру». Або «ти під захистом чарівних слів», або «у тебе є чарівний амулет». Це спотворює сприйняття життя. Тому батькам дуже важливо з’ясувати для себе, а чи здатні вони витримати запитання? Дитина звертається до нас зі своїми істериками, переживаннями, страхами, і якщо ми не можемо впоратися з ними – витримати їх, – це означає, що вона не може на нас опертися. Дитина не може в нас це скинути, розвантажити, нарощуючи у такий спосіб з нашою допомогою свою силу.
Тому варто пам’ятати одне важливе правило «техніки безпеки»: тільки-но дитина починає торкатися складної теми, значить, час нам внутрішньо підготуватися. І якщо ми відчуваємо, що «провалюємося», дитина теж може не втриматися. У цьому разі варто звернутися до психолога чи підібрати для себе практику, здатну повернути нам, так би мовити, відчуття тверді під ногами. А ще визначитися зі своєю системою цінностей і вірою. Тому що говорити на якусь серйозну тему можна лише із відчуття стабільності.
Навіть коли дитина не озвучує питання прямо, це не означає, що воно її не цікавить. Наприклад, дитина боїться спати сама, боїться затуляти очі. Можливо, темрява чи сон асоціюється у неї зі смертю, тому що колись почула вимовлені в її присутності слова: «заснув вічним сном», «помер уві сні». І, звісно ж, уважному дорослому варто сісти поряд з дитиною і спитати, а що станеться, якщо ти заплющиш очі, що далі, тобто «увійти до її кімнати страху».
……………….
ІЗ РОЗМОВ З ДІТЬМИ:
«Коли я виросту, ви станете бабусею і дідусем. Потім ви знову станете маленькими і будете дорослішати, і так по колу».
Це сигнал того, що дитина готується до розмови про смерть. Вона вибудовує захист.
«Я не хочу ставати дорослим, тому що вас тоді не буде поряд».
Можна сказати дитині: «Ти ж знаєш, що наша любов з тобою завжди. І ми сподіваємося бути з тобою довго-довго. З кожним днем ти чогось научаєшся. І ми радіємо кожному року, що прожили поруч із тобою».
«Він помер, тому що я розізлився і хотів, щоб з ним сталося щось погане». «Я навіть побажав йому, щоб він подавився, тому він і захворів».
Дитина вибудовує причинно-наслідкові зв’язки і часто бере на себе відповідальність за все, що відбувається. Особливо якщо ми звикли звалювати на неї відповідальність за наші почуття. Можна пояснити, що ми не здатні своїми думками вплинути на життя іншої людини. Дитина ні в чому не винна, що ця смерть сталася через хворобу, чи нещасний випадок, чи трагічні події.
«А тепер він на небесах, мені мама сказала, і увесь час спостерігає за мною. І навіть коли я какаю? І коли їм?»
Важливо зняти з дитини тягар цього «всевидючого ока». Можна сказати: «Краще уявімо, що він став твоїм охоронцем або помічником».
«Я не буду стуляти очі. Смерть – це ж сон. Я тепер ніколи не буду спати».
Часто страх смерті у дорослих і дітей – одна з причин безсоння. Важливо пояснити, що смерть і сон – це різні процеси.
«Якщо я буду поводитися добре, ти не помреш?»
Поясніть дитині, що її поведінка аж ніяк не впливає на наше доросле життя. Ми впораємось і з її істериками, і з неслухняністю, і з хворобами. Це нас засмучує, але не може завдати нам жодної шкоди.
«Я тільки вам по секрету скажу: бабуся розповідала, що хороших людей Бог забирає до себе. Я не хочу до Бога. Я хочу тут. І краще буду поганим».
Запевніть дитину, що помирають усі люди – і хороші, і погані. «Ти дуже хороша, добра і будеш жити довго-довго».
«А можна нагодувати смерть ковбасою чи дати їй іграшку, і тоді вона нікого не забере?»
Це одна із захисних реакцій – намагання підкупити те, що лякає. Поясніть дитині: «Смерть – не людина, яка приходить і забирає. Так влаштовано світ: хтось народжується, хтось йде. Але ми з тобою будемо жити довго».
«Якщо після смерті на нас чекає рай і найкращий світ, тоді я хочу туди чим дужче».
Важливо не створювати ілюзію про те, що є інший, ідеальний, світ, де все дозволено, де всі їдять цукерки, де немає домашніх завдань і таке інше.
«Якщо я захворію, я помру?»
Заспокойте дитину: «Лише дуже і дуже складні хвороби можуть спричинити смерть. Наше тіло сильне, воно само переборює різні хвороби, а ми йому допомагаємо. І лікарі зараз спроможні впоратися практично з усіма хворобами».
«Я не хочу помирати. Там, під землею, дуже холодно і темно, а темряви я боюся».
Можна сказати: «Ти будеш жити дуже і дуже довго. І з тобою буде траплятися багато радісних подій. (Ми робимо акцент на радості теперішнього і майбутнього життя.) А коли люди помирають, їхнє тіло не розрізняє ні холоду, ні болю, ні темряви».
«Ну що ж ви чините? Не можна тепер сміятись і танцювати. Адже померла бабуся. Я маю сумувати за нею».
Спробуйте переконати дитину: «А що бабуся любила найбільше, коли була поряд із тобою: коли ти сумуєш чи коли радієш? Як ти вважаєш, якщо б вона могла, що б вона зараз сказала – “сумуй” чи “танцюй”? Краще ми на згадку про бабусю зробимо щось радісне – станцюємо чи намалюємо що-небудь. А якщо тобі стане сумно, можна запалити свічку і поговорити про бабусю».
«А що буде після смерті?»
Важливо, щоб відповідь на це запитання ґрунтувалася на тому, у що ми самі віримо. Я, наприклад, розповідаю про тіло і душу. Про те, що з тілом прощаються й у різних народів існують різні ритуали проводів тіла. І про душу існує чимало версій у різних народів. А мені особисто близька така: пам’ять про душу живе в нас.

Видання можна буде замовити після 09.04.2021 у видавництві за тел. +38044 3901139 або +38096 7727710