Автор: Тена ШТИВИЧИЧ [Тепа Štivičić]
Мова оригіналу: хорватська
Перекладач: Алла ТАТАРЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:128
Формат: 84х108/32
Жанр: П’єси
Серія: Колекція #Особливі прикмети (II): Театр без кордонів
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530641

П’єса «Три зими» відомої хорватської драматургині Тени Штивичич  розповідає про чотири покоління загребської родини та будинок, в якому вони живуть. Ключові моменти цієї родинної саги пов’язані не лише з історію героїв твору, але й з історією їхньої країни та Європи: 1945 рік – завершення Другої світової війни, 1990 рік – початок процесів розпаду СФРЮ, 2011 рік – підписання договору щодо приєднання Хорватії до ЄС. Головними дійовими особами п’єси є жінки, які шукають власних шляхів на бездоріжжі історії. Читач (і глядач) «Трьох зим» має нагоду замислитись, чи бажає він у пошуках емансипації дивитися в минуле як пасивний спостерігач, чи хоче стати активним учасником історії, якою б драматичною вона не була. П’єса «Три зими» з успіхом ставиться на багатьох європейських сценах.

10 СЦЕНА
Січень 1990 року
Ніч. У вітальні розкладений диван. На підлозі лежить відкрита Дуніна валіза. Шваб сидить на дивані, напідпитку,
в задумі. Дуня розпаковує свою косметику. Тиша між ними густа, як тісто.
ДУНЯ: Ти зі мною не розмовляєш?
Він мовчить, розстібає в тиші сорочку.
ДУНЯ: Гаразд. Не розмовляємо. Сьогодні ввечері в кожного є більші трагедії від тої, що ми не розмовляємо.
Дуня знімає блузку. Шваб наливає ще один келих. Вона охоче зробила б йому зараз зауваження, але не може, бо вони
не розмовляють.
ШВАБ: Тебе більше цікавлять вони, аніж я.
Дуня зітхає.
ДУНЯ: Ну, Швабе, пожалій мене.
ШВАБ: «Ну, Швабе, пожалій мене». Чи є у тебе якийсь інший вираз обличчя, чи ти тільки закочуєш очі?
ДУНЯ: Ну що ти хочеш, що ти хочеш від мене? У мене померла мама. Наша країна розпадається, дай мені трохи спокою, чи я прошу забагато?
Дуня знімає спідницю і залишається в білій шовковій комбінації. Німецької якості.
ШВАБ: Ти кличеш людей, щоб вони приїхали, прислали дітей… Дитину коханця кличеш…
ДУНЯ: Не починай знову цю історію, дістав уже.
ШВАБ: Ти зовсім не маєш сорому. Всі виїхали, коли був час виїхати, але тільки не Ігор. Він чекав, щоб було пізно виїжджати. Це настільки дешево, що мене нудить.
ДУНЯ: Дешево? Дуню, чи ми привезли віскі? Чи ми за це заплатили? Чи є у нас гроші на кожну фіговину, яку ви, нещасні, не можете собі дозволити?
ШВАБ: Він п’є моє віскі і підбиває клинці до моєї дружини.
ДУНЯ: Ігор — наш друг уже двадцять років. Я тобі сто разів розповідала.
ШВАБ: Так, так —
ДУНЯ: Наші мами були разом на війні. А його мама померла, коли він був маленьким. І він приїхав у Загреб на студії, вчився з Машею, а був такий бідний, що помер би з голоду, якби моя мама не взяла його під опіку.
ШВАБ: Як і ти —
ДУНЯ: І тепер, коли вона померла, ти міг би дати йому змогу її оплакати. Навіть якби це означало, що він у нас залишиться на одну ніч. Переночує поверхом вище від заміжньої жінки, яка йому трохи подобалась двадцять років тому!
ШВАБ: Я лише вимагаю, щоб зі мною консультувалися…
ДУНЯ: Якщо буде війна, ми ж напевно візьмемо до нас бісових дітей, чи я в тебе на це маю просити дозвіл?
ШВАБ: Візьмемо дітей, звісно, але ти не знаєш, який вигляд це має збоку, — ти мені руйнуєш будь-який авторитет — якась п’ятнадцятирічна шмаркуля каже мені, що я страждаю на комплекс Наполеона, та це ж —
ДУНЯ: Прошу тебе, ти п’яний, я не можу знову говорити про твій статус —
ШВАБ: Мене вже дістало, що я ніхто й ніщо, — я цього більше не потерплю –
ДУНЯ: Швабе, ти не ніхто й ніщо, у тебе є фірма, чоловіче, маєш бабки, живеш у вільному світі, в тому твоєму
любому капіталізмі, всі тобі заздрять щоразу, як ти повертаєшся…
ШВАБ: Це ти маєш фірму. Я лише якийсь… якийсь…
ДУНЯ: Директор фірми.
ШВАБ: Всі знають, що це номінально. Всі знають, що це все ти… Всі сміються з мене у мене за спиною…
ДУНЯ: Хто з тебе сміється?
ШВАБ: Ми для них банда. Балканер. Гастарбайтери.
ДУНЯ: Гастарбайтери живуть у бараках і копають канали. Ми маємо будинок, маємо дві автівки, скоро викопаємо басейн, що з тобою?
ШВАБ: Приходить такий час, коли людина хоче повернутися на рідну землю. Зробити щось для своєї країни і свого народу.
ДУНЯ: Тепер, коли ти стверджуєш, що почнеться війна, ти б тепер повернувся?
ШВАБ: Югославія розвалиться, будуть потрібні люди, щоб поставити на ноги країну, ти ж бачиш, що всі вони витріщаються, як баран на нові ворота.
ДУНЯ: І що ти пропонуєш? Гвинтівку на плече?
ШВАБ: Якщо треба — гвинтівку на плече. Колись, до біса, людина має стати на порозі свого дому… і… захистити його.
ДУНЯ: Тебе від армії відмазали лікарською довідкою, бо ти не був у стані витримати, тоді, коли мир був стабільним, як золотий зливок. Ти два дні не можеш витримати без алкоголю, не бігав за автобусом двадцять років, увесь обливаєшся потом, коли мусиш поставити підпис на угоді, ти будеш захищати рідне вогнище… Браво.
ШВАБ: Яка ж ти корова.
Тиша. Триває довго.
ДУНЯ: Швабе, а давай розлучимось? Я більше не можу сказати, що кохаю тебе. У кожному разі я тебе не поважаю. А до того ж ти мені дієш на нерви. Давай розлучимося по-людськи.
Тиша.
ШВАБ: Я думав, що ми обвінчаємося у церкві.
Дуня дивиться на нього. Починає сміятися.
ДУНЯ: Ну, ти справді ненормальний.
Продовжує сміятися. А Шваб закипає.
Дуня сміється.
Шваб дає їй ляпаса. Справжнього чоловічого, навідмаш.
Вона на мить втрачає мову. Дивиться на нього шокована.
Потім від шоку видає якийсь звук, що нагадує сміх. Можливо, це і є сміх. Захисний. І Шваб б’є її ще раз. І ще раз. Кров бризкає на білу комбінацію.
Дуня кричить і падає, зачепивши якісь речі.
Він дивиться на неї, що він наробив, стоїть скам’янілий.
Луція влітає до кімнати.
Заходить, зупиняється, ошелешена, у неї немає слів.
Дуня — на підлозі, із закривавленим обличчям, Шваб стоїть. Заходять Маша і Владо.
МАША: О Боже праведний.
Маша підбігає до Дуні, сідає поруч з нею, обіймає її, Дуня в шоці, як шматяна лялька.
МАША: Що ти з нею зробив?
Шваб сідає на ліжко, починає ридати. Вбігають Аліса й Марко. Аліса зупиняється як укопана, Марко бере її за руку,
обіймає.
ВЛАДО: Мусимо викликати «швидку».