Офіс наш – у підвалі. Тож цілком править за надійне укриття.
Коли вчора ввечері почалася тривога, дівчина, яка приходила у справах, попросилася в нас її пересидіти.
Звісно, що так. Навіть не обговорюється.
Вона вмостилася на диванчику в гостьовій зоні і миттєво взялася виносити по телефону мозок усій своїй рідні.
Хлопцю, брату, мамі, ще комусь.
Дзвонила й ридала у трубку з проханням забрати її звідси, бо її уб’ють і вона помре.
І так дві години.
З істериками й маніпулятивними погрозами.
Бо їй на тому кінці пояснювали: забрати можливості немає, усюди – затори, усі – десь на іншому кінці міста.
Хай знайде безпечне місце й почекає. Будь ласка.
Вона ж сиділа у безпечному місці й небезпечно істерила.
Складалося враження, що рідні до такого стилю звичні.
Чого не скажеш про всіх, хто випадково опинився поруч.
За дві години безперервного і бездієвого ниття голова стала квадратна.
Паніка заполонила простір. Перехотілося не те, щоб працювати, а й дихати.
За дві години за нею таки хтось приїхав. Вона спокійно подякувала й пішла.
З виглядом людини, що свого таки домоглася.
Ми видихнули. Тим паче, що навіть відбій дали ненадовго.
Насправді невідомо, звідки вона, що пережила і чого боялася.
Та і ми всі зараз як ті натягнені струни – зачепи й порвемося.
Але якщо раптом у когось виходить не наповнювати простір навкруги своїми тривогою й панікою, то краще не наповнювати.
Бо в цей вир тоді всіх стрімко затягає.
Бережімо себе. І одне одного.
Як можемо, так і бережімо.

Фото з “Офіційний портал Києва”