Коли вечорами стає тужливо, я вслухаюся в сюркіт коників
І міркую собі, що сюрчать вони – всюди.
У містах і селах.
А ще – лісах та степах, поритих окопами й траншеями.
І тоді прошу я коників сюрчати тихо і лагідно.
Наче сюрчать вони не серед тривожних степів, а десь біля рідного дому. Там, де тихо сідає на спориш туман і зворушливо пахне матіолами.
І вони саме так і сюрчать.
А вже опісля прошу їх насюрчати перемогу.
Щовечора прошу.
І ви ж, правда, чуєте, як вони невгамовно стараються?

Image by Jürgen from Pixabay