Хто б подумав, що дипломатична робота “в білих рукавичках” може несподівано перетворитися з вервечки прийняттів, солодкавих дамських coffee mornings, з погоні за найбільш вишуканими культурними і найбільш корисними освітніми проєктами, з “кніксенів, мансів і реверансів” на суворі нервові будні в просолених і проіржавлених морських портах Близького Сходу, на цілодобові відстеження руху суден в Середземному морі, на вивчення морського права, якого ніхто не дотримується, на супернапружену комунікацію, на щохвилинну бойову готовність Посольства та Громади українців Лівану в будь-яку мить зірватися з місця і помчатися в один з ліванських портів, щоб чи то зустріти українське судно чи заулюлюкати судно з краденим українським зерном і послати його в напрямку воєнного корабля…

Тим часом нам з чоловіком залишилося бути в Лівані менше, ніж два місяці, і я хочу в наступних постах попрощатися з цією маленькою і водночас великою країною, яка без нафти, без корисних копалин, без індустрії, з заплутаною політико-релігійною ситуацією, лише маючи в арсеналі фінікійську підприємливість і незгасний оптимізм, здатна робити дивовижні маневри на історичній арені.

Перший мій скромний прощальний відеосюжет – про ліванські кедри. Три кедрові ліси: Бшарри, Танурін, Барук. А кілька днів тому нам випадково вдалося побувати на маронітській месі на честь Преображення Господнього, яка відбувається щороку – як ви думаєте де? В кедровому гаю, який тут звуть Божі кедри – Cedars of God. Це все в цьому відео. Відпочиньте від напруги, якщо можете, і підписуйтеся на мій канал.