Ольга Улгер
Палкі і нерозважні
Київ : Ніка-Центр, 2022. – 288 с.

ISBN 978-966-521-782-4

Нова книжка української письменниці Ольги Улгер «Палкі і нерозважні» – це щира, відверта й трохи провокаційна оповідь про молодих дівчат, які у пошуках кращої долі або заради своїх дітей, батьків чи коханих обрали у далекій Туреччині складну екзотичну професію консуматорки (працівниці ресторану, що опікується клієнтом і виконує всі його бажання, крім послуг інтимного характеру; її обов’язком є розважати клієнта і зробити так, щоб він витратив якомога більше грошей). Майже всі вони мають одну мету – здобути фінансову незалежність задля майбутнього гідного життя, але кожна з них досягає її у власний спосіб.

ОДАРКА
…
Чоловік у Туреччині – це цар і бог для жінок. Хоча у цілому світі чоловіки – це царі й боги, утім, у мусульманській Туреччині, де ще донедавна тішилися народженню хлопчика і засмучувалися, коли народжувалася дівчинка, це відчувається дещо гостріше.
Чоловік у Туреччині впевнений, що він завжди правий на всі сто відсотків, і ніколи не дозволить жінці голосно висловлювати свою точку зору, якщо вона, звісно, не збігається з його власною.
Чоловік у Туреччині радше щедрий до своєї сім’ї, ніж скупий. Він сильно прив’язаний до власних дітей, хоча це не заважає йому мати собі на стороні коханку і проводити більше часу з нею, ніж із власними дітлахами.
Чоловіків у Туреччині їхні жінки не питають, чому ті приходять додому о п’ятій годині ранку. А якщо й питають, то коротка відповідь «ділова зустріч» цілком їх влаштовує, навіть якщо такі зустрічі відбуваються майже щоночі, крім хіба що неділі. У неділю ні-ні, неділя – сімейний день. Ба більше, жінки турецьких чоловіків майже на сто відсотків упевнені у тому, що їхні кохані проводять свої вечори й ночі у товаристві красунь з ґазіно. Проте достатня забезпеченість, велика квартира й коштовний автомобіль, а ще дорога приватна школа чи коледж для улюбленого чада дозволяють жінкам закривати свої прекрасні великі очі на такі дрібні слабкості власних половинок.
Іще однією особливістю поведінки турецьких чоловіків є те, що на власній батьківщині вони поводяться стримано, культурно й виховано. Проте, якщо доля заносить їх за межі рідної Туреччини, то тут починається вже зовсім інша історія: турки можуть витворяти такі дивні речі, що їх ніколи не дозволяють собі вдома.
Також саме у Туреччині я надивилася на телеканалах новин на щоденні масові вбивства жінок власними чоловіками. Не знаю… Можливо, й в Україні таке коїться. Просто ці злочини тут замовчують, і вони не стають новинами дня. У Туреччині чоловіки переважно вбивають своїх жінок через те, що ті вимагають від них розлучення. Вбивають, а ще полюбляють калічити.
У чоловіків у Туреччині, зрештою так само, як і у жінок, дуже міцні й гарні зуби. Вони не випадають у них до глибокої старості й тішать своїх власників якісною білизною.
А ще у Туреччині чоловік шістдесяти п’яти років запросто може похвалитися двадцятиоднорічною дружиною-красунею. Кажуть, що такі звичаї залишились у минулому й у великих містах не практикуються. Але у мене є подруга, яка працює в аптеці зі своїм шістдесятилітнім чоловіком, власником цієї аптеки.

***
Надворі з’явилися перші ознаки зими – замерзлі калабані. На календарі значилося першого грудня. Проте в Анкарі досі не випав сніг. Хоча це не зовсім так. У деяких районах Анкари, наприклад у Дікмені, розташованому значно вище над рівнем моря, снігу нападало аж по коліна. Іще мене завжди дивувало, як люди можуть жити у таких районах, де, щоб дістатися власного дому, треба від зупинки автобуса підій¬матися сходами на висоту тридцятиповерхового будинку. А тепер нічого, живу в такому районі протягом декількох років, і серденько вже майже не калатає скажено, коли я повертаюся з «Мігроса» до своєї квартири.
Так от. Погода помалу поринала у сплячку. Я ж, навпаки, почувалася так, неначе прокинулася від тяжкого й тривалого сну. Справи на роботі у мене йшли як ніколи добре. Калейдоскоп нових емоцій від нових знайомств змушував мою втомлену голову працювати, як комп’ютер останньої моделі, щоб, як то кажуть, і вовк був ситий, і вівця ціла. Звичайно, психологічно важко вдавати неприємній людині (а їх була більшість), що вона тобі приємна, проте це було моєю роботою і на той час я її виконувала бездоганно. І, щоб мати ще більше роботи, тобто консумації, я вирішила щось у собі змінити. Дивно, бо до того мені все у собі подобалося: подобався мій природний колір волосся, і якщо я й планувала його змінити, то тільки на чорний; подобалася моя фігура, мені не здавалося, що я маю зайву вагу; подобався мій колір шкіри, і я ніколи не воліла бути дещо смуглявішою. А ось тепер, на початку зими, мені запрагнулося змін, які мали б удосконалити не тільки мою зовнішність, а й внутрішній світ. Тому я без вагань пішла до перукаря й пофарбувала свої русяві коси, перетворившись на платинову білявку. Але цього мені виявилося замало. Я віддала перукареві тисячу доларів, аби він наростив мені пишну шевелюру аж до попереку. Тоді нарощення волосся не було таким поширеним, як сьогодні (це я пишу, аби стало зрозуміло, на що потратила так багато грошей). На наступному тижні, нарешті розібравшись із волоссям, я взялася за свої форми.