Є у Володимира Даниленка оповідання з такою назвою.
Історія чорнушна, як і годиться 90-тим. Без хепіенду.
Мальчік думав, що він “кієвскій” і що вхопив бога реклами й маркетингу за бороду, а насправді мальчіка вхопили за причинне місце…
Але не всі києвські мальчікі пішли на дно.
Деякі прибилися до рекламного берега, щоб творити дурню. Називаючи це креативом.
Мальчікі живуть у своїй дивній бульбашці. Годують з долоні рожевих єдинорогів пророщеними зернами вівса і ячменю, стиха сьорбаючи лавандовий лате.
А тоді одного дня провалюються однією ногою зі свого світу у світ, де війна, набат і церковні дзвони на випадок різних повітряних тривог, та й взагалі лютий треш, і кажуть:
“О, леле, оце у них тут пиздець”.
Єдинороги миттю дохнуть, латте кисне і нестерпно смердить.
Але мальчікам жаба не дає циці.
Як в оповіданні Даниленка.
Натомість вони швиденько тікають назад, у світ свого бурхливого креативу.
І в цьому нема нічого поганого, якби не одне але: мальчікі прагнуть нашу нормальність замінити своєю.
Але їхня нормальність – не всім нормальна.
Суспільство знову стає на граблі, цього разу старанно притрушені міністерським сіном.
І голосно матюкається, бо болить же ж.
Та і є нам усім чим зайнятися, окрім як терти нову ґулю на старому місці.
То може, хай уже мальчікі творять собі. Але не для нас. Для себе.
А ми якось без них.
Тихо виїдемо вчергове на історії, традиціях і генетичній пам’яті.
Дешевше, дієвіше.
І ніхто слова кривого не скаже.

Image by mohamed Hassan from Pixabay