Критика – рушій прогресу. За те її бояться, але шанують і поважають.
Критиканство – огидний покруч. Дитя заздрощів і ненависті. Його і не полюбиш, і не потерпиш, і не нікуди від нього не заховаєшся. Таке вже надокучливе й уїдливе.
Допоки нічого не робиш, сидиш тихенько у куточку – усюди панує рай і благодать. Садок вишневий цвіте, хрущі гудуть, горобці вдячно цвірінькають…
Але варто почати робити, як налітає зграя тих, хто сам не робив, але знає, що не так тут і зараз робиш ти. Вони лютують і шматують, аж поки не вигризуть із тебе усе натхнення. Бо коли ти здасися й у відчаї заб’єшся подалі у куток, знову почнеться рай і благодать.
А – зась!
Бо існує щонайменше три способи контратаки :
1. Запропонувати … запронувати їм їхній варіант, причому – у деталях. Щонайменше буде, що покритикувати. Але до цієї стадії справа не доходить. Діє приблизно як осиковий кіл і часник.
2. Погодитися. Знову погодитися. Ще раз погодитися. Сто разів погодитися. Діє приблизно як снодійне.
3. Не реагувати. Ніяк. Ні словом, ні порухом душі. Тим самим запустити їхній механізм самознищення.

А ще не втрачати доброго гумору і віри в те, що робиш. І не забувати, що під лежачий камінь навіть вода відмовляється текти….