Друзі, написав новий роман. «Кінець гри». Серед головних героїв – Дональд Трамп, Ілон Маск, син румунських емігрантів Влад Цепеш.
Традиційно публікую кілька розділів.
Далі текст буде публікуватися в моєму телеграм каналі «Красовицький щоденно». посилання в коменті.
Буду вдячний за пере пости та відгуки. Гарного читання.

Частина 1. Гра починається.

Розділ 1.
Травень 2024 року. Мар-а-Лаго.

— Гольф — найкращий винахід людства. Після Америки, звісно.
— Шефе, ви завжди правильно визначаєте пріоритети. Ми допоможемо вам зробити Америку ще величнішою.
— Сьома лунка. Але поки що ваші обіцянки мобілізувати електорат і перетворити його підтримку на нездоланну перевагу залишаються обіцянками.
— Демократи не тямлять, з ким мають справу. За нами — технології майбутнього, а у них — лише чорні та мексиканці. Власне, саме це я і хотів звами обговорити. Є технологія, здатна забезпечити нам перемогу. Щоправда, знадобиться вся ваша віра у власну харизму та сила волі. Дозвольте, я принесу з машини гвинтівку, шефе, і все поясню.
— Це зараз я тобі — шеф, а от повернуся до Овального кабінету — називатимеш мене Королем. Неси свою гвинтівку, а я перейду до наступної лунки.
…
— Вона тільки виглядає як звичайна AR-15, така собі типова цивільна гвинтівка за п’ятсот доларів, яких “Кольт” наклепав мільйони. Та насправді з неї стріляє не той, хто тримає її в руках, а той, хто керує нею за кадром. Чип, що дозволяє зробити постріл у потрібний момент, спрямувати приціл чи заблокувати спусковий механізм — ось він, зовні. І за наказом самоліквідується. Набої — теж на вигляд стандартні, неозброєним оком не відрізниш. Жодного додаткового контролю… за винятком першого пострілу, яким, якщо ваша ласка, у вас і цілитимуть.
— Ти сказився? Ви всі там збожеволіли?
— Шефе, дозвольте я покажу. Навіть собаку спеціально привіз. Ви її знаєте — моя шиба-іну Флокі. На ній продемонструю, як це працює.
— Ти пропонуєш стріляти в свою собаку? Хто це робитиме?
— Ви, шефе.
— І що далі?
— Нічого з нею не станеться. Ось побачите. В гвинтівці лише один патрон. Дозволите привести Флокі?
— Гаразд. Тільки щоб ніхто не знімав, як я стріляю в собаку. Щоб ти знав, я був першим Президентом за багато років, який не привів у Білий Дім жодної тварини. Шкода мені їх.
— Ось дивіться: Флокі отримує маленький пакетик за вушко — мінімальний заряд, хлопавка, — і біжить до наступної лунки. Флокі, гуляти! Далі я заряджаю один патрон — погляньте, виглядає звичайнісінько, але куля упаде недалеко. Прицілюйтесь, якщо хочете.
— Ні, я просто вистрілю в тому напрямку.
— Будь ласка.
Пролунав постріл. Флокі заскавчала, закружляла на місці й потім кинулася до господаря.
— Ось бачите, шефе. Легенька подряпина за вухом, трошки кровить, але шерсть ціла. Ось тут, зовсім поруч, лежить куля. Вона й не могла залетіти далеко. А от наступна куля після першої — когось таки відправить на той світ, для достовірності. Стріляти буде інша людина, звісно. Чи ви хотіли б щоб вбили декількох? То як скажете—нехай буде кілька патронів? Годиться? Округ Батлер, тринадцяте липня — у демократів буде дуже невдалий день. Після всього оголосите, що ви — месія і навіть кулі вам не страшні!

Розділ 2.
Травень 2024 року. Брайтон-Біч.

— Люсю! Дівчинко моя, яка радість тебе чути!
— З днем народження, люба Аллочко! Сімдесят — це ще не вік. Довгая літа тобі, гарних коханців і щоб правнуків дочекалась! У тебе там ранок?
— Так, збираються на пляж, погріюся на сонечку, на океан подивлюся, сьогодні тепло у нас. Хоч у день народження маю право зробити собі вихідний. Стільки роботи — нічого не встигаю. Переваги життя на Брайтон-Біч — пляж поблизу і вивіски російською.
— Ти знову за прилавок повернулася? В той самий магазин?
— Ні, ти що, я одну половину тижня сиджу з онуками, а другу — працюю у штабі на Президентських виборах.
— Ого, ростеш. Пам’ятаю, ти за Байдена голосувала, на нього працювати взяли?
— Та де там, Байден — це вчорашній день. Нам старий більше не потрібен. Я в штабі Трампа! Зробимо Америку великою знову!
— А ти завжди вміла вчасно перевзутися. Була у нас головою ради дружини а потім ще й комітету комсомолу, а потім — раз! — і їдете до Ізраїлю. Виявилося, що ти все життя вірила в єврейського бога, а не у дідуся-Леніна.
— Твоя правда, але ж я боялася й рота відкрити, ти знаєш, Люсю, які у нас були антисеміти в класі.
— Коли це ти боялася відкрити рота? Та з твоїм прізвищем Брошкіна хто б здогадався, що ти єврейка? Я чекала, що напишеш із Ізраїлю, а лист прийшов із Ладісполі, з Італії. Розписувала прекрасне життя біля Риму та чекала, що вас пустять в Америку. Говорила, що Ізраїль — відстій, не те, що США!
— Так, США – це була велика країна. А демократи її за стільки років зіпсували своїми гей-клубами й бездумним допуском іммігрантів, які відбирають у нас роботу і хліб.
— Але ти ж сама — іммігрантка!
— Я — інше. Я — як Ілон Маск: приїхала прищепити старе американське дерево, дати йому породу і молоду кров. Краще ти розкажи, як у вас там справи?
— Та як завжди. Вночі тривога була, шахеди летіли. Десь, мабуть, таки влучали, бо пишуть — «локаційно втрачені». Поїдемо з Марком на дачу, висадимо помідори.
— Ох, пам’ятаю я консервацію твоєї мами Олі: бочкові помідорчики, квашену капусту, як ви вдвох її шаткували, як ти мене вчила тоненько різати. Тут у нас є російський ресторан, де роблять квашену капусту, але на смак і близько не те. Як твої онуки?
— Максим воює, а Марійка у Києві волонтерить. Заміж не вийшла, тож у тебе першої правнуки будуть. Все у нас, як і було.
— Та й у мене правнуки відкладаються. Мері нас ошелешила новиною, що, виявляється, завжди вважала себе лесбійкою, але лише в двадцять п’ять наважилася з’їхатися з дівчиною. Каже, усвідомила, що ненавидить чоловіків за те, як вони нас експлуатують. Може, їй тепер хоч у лабораторії дитину зроблять.
— Важко тобі. Ще й до Нью-Йорка на роботу в штаб їздити.
— Та ні, у нас прямо тут свій штаб, аматорський, пенсіонерський. Обходимо квартири, агітуємо за нашого Дональда. Як не є, а він майже свій, нью-йоркський. Раніше навіть був прописаний у Трамп-Тауері. Я туди на екскурсію ходила — там усе в золоті. По-багатому.
— У нас теж був президент із золотим унітазом. Народ до Майдану довів. Марійка тоді студенткою у Вінниці була, їздила до Києва, розповідала. А президент наш потім утік, хтозна, чи прихопив унітаз із собою до Москви.

Розділ 3.
Червень 2024 року. Браунсвілл, Техас.
— Зізнайся, навіщо тобі весь цей фарс із польотами на Марс? Хіба цей рудий дід не розуміє, що не дотягне до перерізання стрічки на твоєму космодромі на мисі Канаверал?
— Я його підтримав і буду підтримувати в ім’я спільної справи, задля всіх американців…
— Ілоне!
— По-перше, влада — це мегакруто. Це ж Америка, а не Європа. Країна можливостей. Демократи вбили американський дух…
— Ілоне!!!!
— Окей, нам пообіцяли, що якщо я скорочу витрати (а мені у цьому ніхто не буде заважати) на п’ятсот мільярдів — їх віддадуть на дата-центри.
— Ти і нам пропонуєш взяти участь? Дата-центри на території США з дешевою електроенергією, закупівлею обладнання, розробкою програмного забезпечення, технологіями, яких ще нема?
— Так. Нам знадобляться десятки тисяч найкращих програмістів, величезні обчислювальні потужності комп’ютерів…
— Ілон!!!
— Так, пропоную. Я готовий поділитися цим пирогом…
— Для цього тобі треба знищити Медікер, зупинити війни, які годують Америку та закрити південний кордон? Лише для цього?
— От скажи, ти користуєшся державною медичною страховкою? А тисячі твоїх інженерів? А твої батьки, дружини, діти? Ні? Жоден з них, так? І я не користуюся. Тебе хвилює здоров’я бідняків? Тебе цікавить лише, щоб вони платили податки і не тинялися з пістолетами біля твого паркану. Навіщо ми витрачаємо на них наші гроші? П’ятсот мільярдів! Нам потрібно чотири роки, а краще вісім. Ми змінимо закон і доведемо, що перший термін не рахується, відлік піде з 2025 року. Дід ще протримається вісім років, хоча йому, звісно, знадобиться зовсім інша медична допомога, щоб не белькотів якусь маячню…
— Ілоне, скажи відверто: тебе в цій історії цікавить лише програма польотів на Марс? Ти заради цього прикидаєшся неофашистом?
— …
— Скільки він тобі пообіцяв за перемогу? Не на штучний інтелект, не на дата-центри. Особисто тобі?
— Два трильйони. Якщо буде третій термін — ще три. Але там багато умов. Усього п’ять.
— П’ять трильйонів доларів, джентльмени. На всіх. Якщо так — я згоден. Хто за? На всіх, Ілоне!