Автор: Ренате МЬОРМАНН [Renate Möhrmann]
Мова оригіналу: німецька
Перекладач: Ганна ГНЕДКОВА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:272
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2025
ISBN: 9786175530962

«Рай — це місце на Землі», — якось сказала оповідачка своєму чоловікові, сама того не відаючи, що цим реченням можна охарактеризувати квінтесенцію життя її матері, з непереборним прагненням жінки до щастя. Попри своє соціальне походження, дві світові війни, політичну турбулентність, економічні кризи, руйнування держави і родини, мама Марти хотіла і була щасливою, щоразу вибудовуючи своє життя спочатку.

Авторка роману Ренате Мьорманн з віртуозною психологічною точністю зображує жінку ХХ століття, яка свідома своєї самобутності і не відмовляється ані від свого призначення, ані від щастя.

«Мама Марти» – роман про незвичайну жінку, жінку, яка пережила дві світові війни, втратила чоловіка в Сталінграді, потрапила у вир політичних протистоянь і наклепницьких махінацій, але знову і знову рішуче прагне до щастя.

Війна, яку оспівували як велике оновлення людства, триває вже третій, четвертий рік. Ніхто вже не говорить про такі великі надії. «Dulce et decorum est pro patria mori» — «Солодко й почесно вмирати за батьківщину». Що за нісенітниця. На Берта-штрасе жінки хочуть лише одного: щоб їхні чоловіки повернулися й щоб війна закінчилася. Щоб припинилися дедалі більший голод, холод, відключення електроенергії, продуктові картки.

Голод. Уранці. Опівдні. Увечері. Сім’ї починають битися за пайки. Брати і сестри б’ються за шматок хліба. Ділитися? У жодному разі. Кожен сам за себе. Ховають свою здобич, як можуть. Хто думає про інших, коли його власний шлунок — просто порожня комора? Недоїдання призводить до жорстокої поведінки. І до хвороб. Дизентерія лютує.

Часи, коли Лотта відмовлялася від пюре з ріпи та хлібного супу, давно минули. Тепер вона їсть усе, що здається їстівним. Коли Луїза натирає воском лінолеум і Лотта бачить горщик із медово-жовтою рідиною для підлоги, то набиває нею рот. Навіть блювання, яке слідує за цим, не зупиняє її від подібних зазіхань.

Ні, такого голоду Марта ніколи не знала під час Другої світової війни. Тоді ще були продуктові картки. Мізерні пайки. Звісно. Лена завжди відрізала дочкам товсті шматки. А собі — тоненькі. Часто з «Vitam Oli», дріжджовим замінником хліба, і «Maggi», коли закінчувалися марки на ковбаси. Але справжній, виснажливий голод прийшов пізніше. Не під час війни. Він прийшов лише в повоєнний час. Тоді Марта теж його відчула. Цей голод, який не залшає місця ні для чого іншого і зайнятий лише пошуком їжі. Як можна пояснити це людині, яка не знає голоду, яка не знає, що доводиться терпіти тілу?

Не голод був причиною страждань людей у Другій світовій війні. Їх виснажували постійні повітряні нальоти. Ревіння бомбардувальників і сирени повітряної тривоги. Винищення цивільного населення. Удень і вночі. Такого ще не було в Першій світовій війні. Війна вирувала на фронтах. Вона не вторгалася на Батьківщину. На німецькій землі не було іноземних військ. Населення виснажував голод. Лена пережила і те, і інше. І пекучий голод, і спалені будинки. Марта згадує 1943 рік, найстрашніші ночі бомбардувань Гамбурґа. Повне знищення цілих кварталів. 30 000 людей загинули в цих атаках. І раптом знову переноситься в той час.

«Альмут, Марто! Прокидайтеся. Одягайте пальто і взувайтеся. Миттю спускайтеся в підвал», — Лена будить своїх доньок зі сну, вона це робить майже щоночі. Вони не просто взуваються та одягаються. Вони також тягнуться до своєї маленької іграшкової валізки та двох ляльок Кете Крузе. Вони мусять іти з ними. Для менших дітей у бомбосховищі встановлені двоспальні ліжка. Для старших і дорослих — розкладні стільці. Альмут належить до групи старших дітей. Їй ніколи не дають ліжка. Іноді Марті. Але та не хоче. Вона вважає, що не спати вночі — це чудово.

Сховище зарезервоване для мешканців будинків №24 і 26 Рацмюлендамма. Це приблизно 16 сімей, у яких про живає близько 40 осіб. Це затісно для матерів та їхніх дітей, коли всі ним користуються. Лена — одна з тих, хто часто просто залишається в їхній квартирі, коли звучать сирени повітряної тривоги. Принаймні коли сирени звучать удруге за ніч. Вона ненавидить лякати дітей двічі. От тільки наглядач повітряної тривоги, цей нахабний пан Франк, бачить речі інакше.

— Пані Одерштетт, — кричить він на матір Марти сердитим сержантським тоном, хоч він зовсім не сержант, а один із тих, кого з якихось причин визнали непридатним до війни. — Пані Одерштетт, — продовжує гарчати він. — Наказую вам негайно відвести дітей у підвал.

Цей тип із гітлерівськими вусами і косим поглядом за дублетними окулярами — ухилянт і хвалько водночас, думає Лена. Завжди в уніформі і в тих високих чорних чоботях. Той, хто любить знущатися над жінками та дітьми. Вона може розповісти дещо про нього. Буквально напередодні він підійшов, щоб розкритикувати її світломаскування.

— Я дотримуюся світломаскування, пане Франк, — холодно відповідає вона.

— Ви робите це не за правилами. Ходімо зі мною вниз. На вулицю, і я покажу вам, куди пробивається світло з вашої квартири. Ви, очевидно, не усвідомлюєте, що наражаєте на небезпеку весь будинок і сусідній теж.

— Я виправлюся. — Лена мусить узяти себе в руки, щоб стримати презирство. Якщо вона відповість, це призведе лише до подальших утисків. Франк — член НСДАП, Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Лена — ні. Тож вона пакує свій продуктовий кошик. Наповнює колбу термоса чаєм з фенхелем і разом із доньками спускається в підвал. Усі ліжка та стільці вже зайняті.

— Нічого страшного, — каже Марта. — Мені все одно краще стояти. Ми просто сядемо в куточку й пограємо в «Лудо». Вона любить цю гру й завжди має її у своїй маленькій валізці для підвалу. Але до цього ніколи не доходить. Союзники заполонили небо над Гамбурґом, як ніколи раніше. Ворожі літаки пролітають над дахами будинків Рацмюлендамма. Вони шукають найближчий аеропорт. Потужні вибухи лунають з інтервалом кілька хвилин. Грім бомб оглушує. Крики страху дітей і дорослих заповнюють підвальне приміщення. Лена відкладає гру «Mensch ärgere dich nicht» і притискає дітей до себе.

— Не треба боятися й кричати, — шепоче вона їм на вухо. — Коли ви почуєте грім, бомба впаде десь в іншому місці, і в нас не влучить. А якщо влучить, то ми не почуємо її заздалегідь. Тоді ми одразу помремо й нічого не помітимо. Тож якщо щось гупне, то знайте: це було десь в іншому місці.

— Тоді ми можемо продовжувати грати, — спокійно каже Марта серед криків.

— Ми ніколи такого не переживали. Війна у власній країні. Бомбардування населення. Спалені квартали. Мертві та поранені на вулицях. Ми відправляли хлопців воювати в далекі краї. У В’єтнам, Францію, Італію та Німеччину. Люди тут мало що знали про війну. Звідси й шок 11 вересня. Коли весь світ був у вогні. Коли палали вежі в Нью-Йорку і все було в руїнах. — Говард постійно повертався до цього. До ночей бомбардувань у Гамбурзі. Він хотів знати, як Марта пережила це, хотів знати все про жінку, яку кохав і з якою одружився, навіть найгірше.

— Це було жахливо для дорослих. Для Лени. Менше для нас, дітей. Для нас спуск у підвал був додатковою грою. Так би мовити, позаплановим дозвіллям. Нам це подобалося. А мамині пояснення, що сильні вибухи не можуть нам зашкодити, що ми не відчуємо власної смерті, насправді нас заспокоювали.

— Твоя мати, Марто, мабуть, була надзвичайною жінкою.

— Так, Говарде, так і було.