Автор: Пак САННЬОН
Мова оригіналу: корейська
Перекладач: Ханна КУЗЬМЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:192
Формат: 84х108/32
Жанр: Новели
Рік видання: 2026
ISBN: 9786175531327

«Кохання у великому місті» — одна з найпомітніших книжок сучасної корейської квір-літератури, збірка переплетених між собою оповідань про кохання, любов, нездорові стосунки в родині, самотність і пошук себе у великому місті, столиці Республіки Корея — Сеулі. Крізь призму власного досвіду автор невимушено, іронічно й водночас щемко розповідає про буремні часи початку XXI століття, молодість, дружбу та стосунки, які формують особистість, попри брак простих відповідей і шляхів.

Визнаний однією з найкращих книжок року за версією The New York Times, NPR, Kirkus Reviews та Electric Literature.Перекладений багатьма мовами (англійською, французькою, японською, китайською, іспанською тощо).За збіркою зняли однойменну кінострічку, яку презентували на Toronto International Film Festival, та серіал, сценарій до якого написав сам автор.

ДЖЕХІ

1

Піднімаюся в зал на третій поверх готелю. Скільки, казали, буде гостей? Чотириста? Схоже, ніби приперлося значно більше. Знаходжу й всідаюся на місце, вказане в запрошенні — столик безпосередньо біля сцени. Озираюся — навколо знайомі обличчя випускників кафедри французької літератури. Хтось вже посивів, у когось зʼявилися лише перші зморшки. Дідько, скільки ж нас тут насправді зібралося? Ось він, результат активного соціального життя Джехі́ — вона не пропускала жодних вечірок і зустрічей випускників. Іноді аж огидно від її товариськості.
Вітаюся з колишніми одногрупниками, яких востаннє бачив років пʼять, якщо не десять, тому. Всі як один накинулися на мене.
— Чув, ти став письменником?
— Телефонуй хоч іноді.
— Подейкували навіть, що ти помер.
— А де можна знайти твої книжки? Я шукала в інтернеті, та нічого не знайшла…
— Нелегко, мабуть, бути писакою — он як погладшав від стресу.
— Чи ти так і не кинув пиячити?
Моя книжка готується до друку, пʼю я набагато менше. На себе подивіться — я не один погладшав й постарів. І взагалі, як тут кинеш пити, коли навколо такі ідіоти, як ви, хотів було відповісти я, та лише ввічливо усміхнувся й перевів усе на жарт, як зріла, цивілізована людина. Подумки сміюся з себе. Я готував себе до того, що хтось та й заявив би, що читав мою книжку (яка ще не вийшла) і думав поглузувати з дурників, та мої занотовані репліки не знадобилися. Велике еґо — свого роду хвороба, і ще й яка! — Просимо всіх зайняти свої місця — церемонія незабаром розпочнеться, — лунає голос ведучого — друга нареченого.
Гостре підборіддя, масна шкіра — не мій типаж. Та й ведучий з нього посередній — ураховуючи грубі інтонації діалекту провінції Ґьонса́н. Джехі, наче, казала, що він — репортер? Та навіть я б впорався краще. Нечесно якось, аж злість бере.
На великому екрані біля сцени зʼявилася світлина Джехі та її нареченого — низької якості (вочевидь зроблена на телефон), я ж продовжив цмулити червоне вино. Чольґу́, який нещодавно перевівся працювати в один з державних банків, штовхає мене у бік.
— Зізнайся, чутки про вас із Джехі — правда?
Правда-правда, однак, Чольґу, друже, не тобі питати — чи не тебе Джехі жорстоко відшила?
*
За літо нашого двадцятиріччя ми з Джехі неймовірно швидко зблизилися.
Одного дня молодий я, котрий мав дурну звичку погоджуватися на все, що завгодно, якщо мене пригостять алкоголем, як завжди, цілувався з неповнолітнім хлопчиною на парковці готелю Ґемілтон у районі Ітево́н. Гадаю, в мені тоді було чарок шість текіли, якою мене пригостили в нічному клубі. Я купався у світлі місяця, ліхтарів й неонових вивісок, які, здавалося, сяяли лише для мене, а у вухах лунали клубні хіти Кайлі Міноуг. Мені було байдуже, з ким я — головне що я був із кимось у темних вуличках цього міста, і тому я невпинно працював язиком у чужому роті. У мить, коли, здавалося, уся Земля пашіє разом зі мною, хтось стусонув мене в спину. Попри те, що я напився до зеленого змія, мій мозок усе ще працював й кричав мені про те, що це — прояв гомофобії і злочин, тож я відірвався від свого коханця й озирнувся з виглядом обличчя справжньої королеви драми, навіть кулаки стиснув, готуючись до бійки. Та позаду мене стояла Джехі. Як і завжди, з сигаретою «мальборо» з відбитком помади на фільтрі між пальцями. Я вмить протверезів. Побачивши мою отетерілу мармизу, Джехі розреготалася й прогорлала своїм потужним голосом:
— Диви, не проковтни його!
Я й собі зареготав:
— Та йди ти…
Хлопець, якого я цілував, устиг накивати пʼятами. Не те, щоб я його потім згадував. А ось розмову з Джехі (приблизно) памʼятаю й досі.
— Ти ж нікому в універі не скажеш? — спитав я.
— Звичайно, — пообіцяла Джехі. — Це гроші я не можу втримати в кишені, а от язика за зубами тримати вмію.
— Ти не здивована? Я ж з хлопцем цілувався… — Анітрохи.
— Коли ти встигла здогадатися?
— У мить, як тебе вперше побачила.
Отак тривіально й завʼязалася наша дружба.
Раніше Джехі була для мене одногрупницею, яка завжди ходила в шортах і першою вибігала на перекур після пар. Більше я нічого про неї не знав. Окрім, хіба ще того, що в неї була чи не найгірша репутація серед студентів кафедри.
Я, відверта парія курсу, спершу не надто вирізнявся від решти студентів — хіба що був дещо дебелішим, і тому частенько отримував запрошення на тусовки старших хлопців. Розважалися вони завжди однаково й банально: спершу пограти в більярд чи компʼютерні ігри, тоді завітати в забігайлівку біля нашого корпусу, де коронним інгредієнтом був глутамат натрію, замовити соджу й солені закуски, а наприкінці завалитися до найкращої з кімнаток, які кожен з них орендував, і, розмовляючи про дівчат, заснути без задніх ніг. Хлопаки, яким від сили було двадцять один рік, вважали себе дорослими й досвідченими, чим і хизувалися: у кого був найкращий секс, хто кого і як задовільнив, кого з дівчат потоку найлегше спокусити, і про іншу маячню. Джехі ж нерідко спливала в їхніх теревенях. Одного разу, пʼяний і роздратований тим, що мені доводиться терпіти побрехеньки хлопців, які намагаються самоствердитися, навіть в університеті, я перевернув стіл, гарикнувши: «Набридли вже ваші понти, сини сучі!» Після того інциденту мене вже нікуди не гукали. Гурти «друзів» — смішна річ. Ті, хто колись був своїм, одного дня стає ласою жертвою. Втомившись обговорювати дівчат, хлопці знайшли нову розвагу: плести плітки про мене. Мовляв, і сліпому видно, що я — ґей, вигадували де і як я розважаюся тощо — словом, патякали таке, що всерйоз сприймуть хіба що незрілі шмаркачі. Хоч у тій балаканині, яку вони розпустили про мене по всьому університету, лише половина була правдою (реальність завжди перевершує очікування, як то кажуть). Не пройшло й пів семестру, а на кафедрі не лишилося й душі, яка б про мене не чула. Зрештою, плітки дійшли й до моїх вух, хоч я з них лише посміявся. «Ну, так то й так. Подружитися з кимось шансу вже нема, але нема про що шкодувати: пити вони все одно не вміють, не сказав би, що з ними цікаво», — утішав я себе «раціональними» думками. І саме в той період у моєму житті й зʼявилася Джехі.
Відколи вона дізналася мою таємницю, ми почали розмовляти — переважно обговорювали хлопців. Правда в тому, що ані мені, ані Джехі не було з ким потеревенити про об’єкти симпатії, тож ми швидко відкрили одне одному душу.
Що я, що Джехі не надто переймалися цнотою — а радше, взагалі не переймалися, і були морально розкутими — що ні для кого не було таємницею. Джехі мала зріст метр шістдесят сім і важила пʼятдесят одинкілограм, я ж важив сімдесят вісім при зрості метр сімдесят сім. Природа винагородила нас зростом, та не красивими рисами облич. Не те, щоб на нас було огидно дивитися, і все ж, ми були посередніми (коли я отримав першу літературну премію, у статтях й рецензіях найчастіше хвалили мою самокритику). Однак світ із розпростертими обіймами приймає непоказних, бідних й марнотратних студентів, тож ми з Джехі легко знаходили, з ким напитися й провести вечір, а на ранок зустрічалися в гостях одне одного, сиділи разом із масками на набряклих обличчях й обговорювали своїх хлопців.
— Сказав, що працює в компанії-виробника туристичного спорядження. Хер у нього маленький, але за пестощі дам йому 50 балів.
— Мій заявив, що випустився з університету Йонсе́ — навчався на кафедрі статистики. Але щось я не вірю, що він навчався в такому престижному виші. З першого погляду розумієш, що він іще шмаркач. А як розтулить рота — одразу зрозуміло, що в голові в нього порожньо. Я заледве стримував сміх.
— Мій намагався зняти нас на камеру. Мовляв, для себе. «Нікому не покаже». Так я й повірила! Узяла й жбурнула його телефон геть.
Поки ми обговорювали мінуси наших партнерів і ділилися досвідом, наші очі потроху злипалися, і ми засинали поряд, забувши зняти маски з облич. Я — рання пташка — завжди прокидався першим і, залишивши Джехі лежати клубочком під ковдрою, натягнутою до маківки, йшов на кухню. Щойно я заливав окропом локшину чи суп швидкого приготування, Джехі вилазила з-під ковдри, прокинувшись від пахощів. Усівшись за стіл, ми снідали напівфабрикатами та холодним рисом із добряче ферментованим кімчі. Хтозна відколи, та у квартирі Джехі зʼявилися мої віск для укладання волосся та бритви «джилет», а в мене — олівець для брів та пудра «M.A.C.» Джехі. Бувало, коли я лишався сам, я заповнював прогалини на своїх бровах олівцем Джехі, чи припудрював щоки та чоло (хоч це мало що змінювало). Джехі, ясна річ, і гадки не мала про мої витівки. Та, хтозна, може й вона голила ноги чи пахви моєю бритвою.
Навесні, коли нам було двадцять один, Джехі обірвала всі звʼязки з батьками. Що вона, що я мали натягнуті стосунки з родиною, але мої батьки не були тиранами. Я виріс у звичайній консервативній родині середнього класу, де батьки читають тобі моралі, а самі зраджують, вступають до сект, намагаються (безпорадно) заробити гроші на акціях чи ведуться на афери фінансових пірамід. Та, хоч я й недолюблював їх, я — жаднюга (з часом ця риса характеру погіршилася настільки, що, певно, в мене на лобі було написано «покидьок») — не міг відмовитися від їхньої допомоги й безсоромно жив на гроші, які мама надсилала мені щомісяця. Джехі ж геть розсварилася зі своїми — перестала з ними розмовляти й відмовилася від фінансової допомоги. Упертості їй не бракувало.
Вона знайшла підробіток у кафе «Destinée». Романтична назва — «Доля» французькою — аж ніяк не вплинула на її рішення. Це був один із небагатьох закладів поблизу, де дозволяли курити — не дивно, що Джехі його вподобала. Було щось неймовірно миле в тому, як молоденька Джехі подає гостям каву, невпинно затягуючись цигаркою. Я приводив своїх обранців у «Destinée» — на експертизу (?) Джехі. Вердикт був незмінним: «Не знаю, як ти примудряєшся щоразу обирати бездушних типів із паскудним характером, у кого на думці лише секс». І вона ніколи не помилялася.
Удень Джехі працювала в кафе, увечері ж — репетитором, а вночі не зраджувала алкоголю. При цьому вона ще й не пропускала пари й отримувала більш-менш задовільні оцінки. Словом, вона могла все. Все, крім одного — їй катастрофічно бракувало хисту знаходитисобі порядних хлопців і вчасно кинути повних невдах. Я був тим, хто писав її обранцям і розривав їхні стосунки чи відхиляв залицяння сумнівних персонажів. І робив я це неперевершено, хоч воно й не вартувало мені зусиль: я лише надсилав ті слова, які чув від чоловіків, які давали відкоша мені. У ті роки я вважав себе килимком на вході в забігайлівку — вартого лише того, щоб об нього витерли ноги й пішли собі далі (не забувайте, я самокритичний!).
Коли в 2009-ому році пісня «Abracadabra» гурту «Brown Eyed Girls» заполонила серця всіх та кожного в країні, мені прийшла повістка в армію. Оскільки я чув історії про страждання чоловіків, які писали своїм хлопцям листи, починаючи з «Любий…», чим викрили свою орієнтацію, перед тим, як вирушити на службу, я попросив К., з яким тоді зустрічався, підписувати листи іменем Джехі, моєї незмінної рятувальниці. Їй я теж наказав щодня писати мені й розповідати щось приємне й кумедне, однак, знаючи її характер, не сподівався, що вона послухається — Джехі не напружувалася заради таких дрібниць.
Пройшло два тижні проходження базової підготовки, і я нарешті отримав лист. Шкірою виступили сироти. К., який, здавалося, був закоханий у мене по самі вуха, за весь цей час написав один-єдиний лист (який, до того ж, був не довшим, ніж пів сторінки). Натомість Джехі, від якої я нічого не чекав, надіслала мені товстезний конверт із листом у дванадцять сторінок. Почала вона з опису свого розгубленого повсякдення («Уявляєш, учора перевернула стіл, коли випивала в “Кальмарі й морі”…»), тоді перейшла до проклинала наших одногрупників («Пригадуєш, як Чольґу намагався зі мною переспати? Тепер ходить і патякає в мене за спиною всяку гидоту — що обличчям, що характером не вдався, покидьок!..»), а з часом почала писати листи, сповнені ностальгії по часу, який ми проводили разом, та туги за мною. В останньому ж листі вона написала вкрай сентиментальну річ (бозна де вона її почула): «Маєш — не цінуєш, а втратиш — плачеш. Якби ж я знала, як сумуватиму!..» Ну й розчулила вона мене, хоч я й здогадувався, що писала вона навряд чи на тверезу голову. Отож свою відповідь на виданому командиром аркушику я почав із «Люба страшко Джехі…»
Приблизно тоді, як мене розподілили у військову частину, Джехі відновила звʼязок з батьками й написала, що з їхньою допомогою поїде навчатися за програмою обміну в Австралію. Наостанок порадила бути пильним із К., можливо, навіть простежити за ним, мовляв, має недобре передчуття (яке невдовзі виправдалося). Усі шість місяців, які я провів в армії перед тим, як мене передчасно демобілізували через травму, Джехі була моїм надійним прикриттям — моєю «дівчиною».
Коли ж мене вигнали назад у цивільне життя, Джехі вже була в Австралії. А отже, півроку, які лишалися до поновлення на навчання, мені довелося провести без її компанії. У мене не було бажань ані чимось займатися, ані бачитися з людьми, тож я гнив у своєму ліжку й жив за принципом «поспали — тепер можна й поїсти, поїли — тепер можна й поспати». Мама не втомлювалася докоряти мені за мою нікчемність, лінощі й млявість, і, до смерті втомившись від неї, я швидко переїхав у крихітну кімнатку в хостелі.
*
Минув рік, і я приїхав в аеропорт зустрічати Джехі. Побачивши мене й вітальну табличку з її іменем, яку я тримав у руках, вона кинула свої валізи й полетіла в мої обійми. Лише вдихнувши димний запах її волосся, я повірив, що вона нарешті тут, зі мною.
Одразу по поверненні Джехі орендувала квартирку-студію на тридцять з гаком квадратних метрів навпроти університету, записалася на курси англійської та успішно склала іспит зі знання мови TOEIC. Обравши другою спеціальністю економіку, вона приєдналасядо гурткастудентів, які збиралися разом й вивчали маркетинг, розбираючи реальні ситуації й проєкти — словом, стала зразковою студенткою. Мене бентежила її сумлінність, я її не впізнавав, однак я заспокоївся, коли за тиждень вона не пропустила й вечора без чарки. Так, це була моя Джехі.
Невдовзі після переїзду Джехі почала мене лякати, запевняючи, що щоночі о десятій годині перед її будинком зʼявляється підозрілий незнайомець й зазирає їй у вікна. «Може, це рієлтор? Приходить перевірити, що квартиру здали довгостроково», — відмахувався я, та в серце закрадалася тривога. А Джехі скаржилася знову й знову.
— Одного разу сушила голову в одній спідній білизні і як зустрінуся з ним очима! А що, як він забереться на лоджію? Будиночок двоповерховий, стелі низькі…
— Коли так, то я можу пожити в тебе день-два — я ж чоловік, як не як, можемо вдати, що ми живемо разом.
— Не те, щоб мені дуже лячно, але чом би й ні? Вечорами все одно нудно, разом буде веселіше.
Я зібрався, немов на студентські посиденьки з ночівлею: вкинув у рюкзак труси, шорти й майку, у яких завжди спав, і вирушив до Джехі. Ми приготували карі й усілися перед телевізором, критикуючи неборак, які прийшли за порадами на якусь дурнувату передачу про стосунки.
Коли Джехі вийшла з душу, витираючи мокре волосся рушником, я лежав на дивані з телефоном. За завісами заворушилася дивна тінь. Поки я бездумно втупився в неї, Джехі рвонула на лоджію і рвучко відхилила занавіски. Під вікнами, біля зовнішнього блоку кондиціонера, скоцюрбившись сидів миршавий чоловʼяга — сама шкіра й кістки. Не встиг я подумати, що Джехі таки не параноїк, як вона без зволікань розчахнула вікно й дала нахабі копняка. Той так і повалився на землю. Коли ж він, стогнучи, підвів обличчя, з його рота й носа юшила кров. Джехі росла в середовищі, де до освіти ставилися чи не як до культу — з дитсадка грала на фортепіано та займалася тхеквондо. Уже в пʼятому класі школи вона мала чорний пояс. Ось вона, сила ранньої й різнобічної освіти! Я схопив напів притомного чоловʼягу й наказав Джехі викликати і поліцію, і «швидку», заледве стримуючи сміх.
Поживши в гостях чотири дні, я поїхав додому, склав усі свої пожитки у валізу й повернувся до Джехі.
Домовилися ми швидко: я щомісячно платитиму їй триста тисяч — Джехі проплатила оренду на рік чи два вперед, — комунальні ж сплачуватимемо навпіл. Більшість моїх речей вже перекочувала до Джехі, тридцяти квадратів з головою вистачало для життя вдвох. Тим паче, в обох, уже не молодих-зелених, усе не складалося з серйозними стосунками, що не могло нас не зблизити. Ми були чи не найріднішими людьми на світі й почувалися в компанії одне одного, як удома.
Джехі неймовірно смачно маринувала листя перили, я ж готував гостре спагеті вонголе за моїм фірмовим рецептом. Я до блиску мив посуд, а Джехі вміло прибирала волосся зі зливу душу. Помітивши, як я із задоволенням наминаю морожену лохину, Джехі почала купляти великі пакети замороженої лохини, вирощеної в Америці, щоразу, як заходила в супермаркет. Я ж віддячував їй цигарками «мальборо-ред» — її улюбленими, — які клав у морозильну камеру поруч із моєю лохиною. Джехі дуже подобався приємний холодок на губах, коли вона закурювала цигарку з нової пачки.