Автор: Володимир РАФЄЄНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:120
Формат: 84х108/32
Жанр: Есеї
Рік видання:2025
ISBN: 9786175531006

Замовити книжку

Нова книжка Володимира Рафєєнка — збірка спогадів-есе з різним ступенем наближення як до документальної основи, так і до тієї межі, за якою твір стає художнім. Автор зібрав персонажів, чиї прототипи розкидані по всьому білому світу. Усі вони — частина його життя, його Донецька — рідного міста, яке більше не існує.

Головні герої — люди з реальними іменами, долями, поразками і перемогами. Усі вони мусили зробити той страшний вибір, який постав перед донеччанами з початком війни у 2014 році: кинути все своє життя й виїхати з рідного міста чи залишитися.

Книжка складається з двох частин. У першій — долі тих, хто лишився жити в окупації. У другій — розповіді про тих, хто виїхав з Донецька й зараз змушений звикати до неможливості повернення.

Але цим не вичерпується цінність видання. Ще один документально-художній план надають фотографії Донецька, які зняв донецький фотожурналіст Сергій Ваганов, член Національної спілки фотохудожників України. На цих світлинах і краса того міста, якого більше немає, і унікальні кадри страшної весни 2014 року — хроніка трагедії.

Спогади про живих. Донецькі історії

Понад десять років триває війна Росії проти України, і впродовж цього часу я жодного разу не був у рідному місті. Втрачаю пам’ять про минуле. Вона стає нечіткою, умовною, одні спогади суперечать іншим. Люди, які вже не живі, у цій пам’яті й продовжують жити. Ті, хто живий, чомусь ховають від мене свої обличчя. Життя, що минуло, розпливається, як вода на віконному склі.
Але раптом, після років майже суцільної німоти й забуття, стало повертатися відчуття коріння, тих місць, де народився, де пройшли дитячі роки. Моє місто, у якому вчився й працював, народжував дітей. Де жив до сорока п’яти років. Ті місця, у яких моя юність досі мандрує зі мною в моїх сновидіннях.
Цей біль не назвеш фантомним. Бо цей фантом — і є тіло моєї душі. Прокидаєшся вночі, а очі вологі. Чому раптом? А тому, що наснилося щось про незабутні місця, де й досі безнастанно радіє всьому світу моя студентська молодість. Там, у самому центрі міста — мій університет, що носить ім’я мого найулюбленішого українського поета. Окупанти, звісно, збили табличку з іменем, але для мене і моїх друзів він завжди залишиться університетом Василя Стуса. Там доживають свій вік провулки, вулиці, бульвари, площі, які пам’ятають моє зростання. Останній рік вони сняться і сняться мені, незважаючи на те, що іноді я вже не пам’ятаю достеменно їхні назви.
Моє місто не відпускає мене. Сниться величезне сонце, помаранчеве, гаряче. Воно щодня продовжує підійматися над вулицями і проспектами мого дитинства, над його ланами і річками, перелісками, посадками, ярами. Живе й прозоре повітря безкінечного українського степу мерехтить, як вода у криниці, сниться і сміється мені приблизно раз на місяць. У колі цього світла — люди, яких не бачив вже понад десять років і, мабуть, більше не побачу ніколи.
* * *
Усе це зі мною назавжди. Той час і той простір, у якому більше ніколи не побуваю наживо.
До близьких людей, які з тих чи тих причин залишилися в Донецьку й усі ці роки змушені виживати в умовах окупації, не приїду просто тому, що росіяни мене напевно вб’ють. Усі ці роки я доволі ясно висловлював свою позицію стосовно окупації, росіян і їхньої «великої культури» як культури ґвалтівників і вбивць.
Тих моїх друзів, чиї долі тепер пов’язані з іншими країнами світу, мені теж не зібрати докупи. Світ хоч і «замалий і неширокий», але об’їхати його весь не можливо. Франція, Італія, Німеччина, Близький і Далекий Схід, Ізраїль, США і Канада — усюди живуть тепер ті люди, які колись були близькими мені, формували мій світ — коло спілкування і простір життя.
* * *
Так, побачити я їх не можу, але в моїх силах розказати хоча б про декого з них. Ця книжка — невеличка і дуже вибіркова збірка документальних, тією чи іншою мірою, і, як правило, доволі коротких історій про людей, кого пам’ятаю і люблю. Хтось із них усі ці роки залишається в окупації, хтось змінив країну проживання, хтось загинув на фронті. Але всіх їх об’єднує моя пам’ять, наше спільне минуле і безпритульне теперішнє.
У більшості ці люди — ніякі не герої. Типові представники колишньої української російськомовної провінції, які просто живуть своє життя і роблять усе можливе, щоб залишатися людьми. Але в тому, як вони це роблять, іноді багато справжньої правди і честі.

Ці люди, про кого я хочу розказати, для мене і є — мій Донецьк, степ, моя Україна. Цих моїх донеччан, людей цивільних, простих і переважно нічим не знаменитих, можна, звісно, убити. Але ось що я вам скажу — перемогти їх не можна. Ці маленькі історії, на мій погляд, беззаперечний тому доказ.
Мій уклін тобі — Сходе України. Моя вдячність усім померлим і живим.