Кілька днів тому натрапила в інстаграмної фудблогерки на рецепт супу, який вона називала “шахтарським, супом свого дитинства, сто років такого не готувала”.

Блогерка родом зі сходу. Успішна, відома, заможна, пропонує цікаві рецепти, має величезну лояльну аудиторію.
Але щось в її рецепті мене не відпускало. Муляло. Тож я пішла гуглити. І з’ясувала цікаву річ. Суп під назвою “шахтарський” справді є. А “шахтарським” він називається нібито тому, що дуже ситний….
Базовий рецепт дуже простий: смажите на олії прямо в каструлі терту морквину й різану цибулю, додаєте нарізану кружальцями сосиску, заливаєте водою, як закипить, всипає пів чашки гречки.
Усе, суп готовий.

Хоча гугл пропонує і варіації рецептів – додати коріандр, зробити замажку на маслі, присмачити томатним соусом тощо.
А тепер – до солі питання про суп: він називається шахтарським не тому, що ситний, а через те, що злиденний. Олія, цибуля, морквина, сосиска, картоплина, гречка. Якщо є, томатна паста.

Нібито й не про злидні, але насправді про безпросвітні злидні. Не про вишуканий смак, не про наваристий на реберцях бульйон, не про тонкий неповторний аромат, а про той мінімум мінімурум, який можна собі дозволити. Щоб доступно, сердито й кишки не грали марш.

І ось тут я зрозуміла, що мені муляло в рецепті блогерки, яка ностальгійно готувала страву свого дитинства і минулих літ.
Вона варила його на бульйоні, обсмажку робила на добротному маслі, додавала шість якісних сосисок, а також італійський соус з помідорів (чи до помідори у власному соку), і щедро присмачувала зеленню.
Відчуваєте різницю? Ось у ній і криється підступ. Варити “супи минулого” з сучасних інгрідієнтів – це як привід спробувати й сказати “та смачний же суп, люди добре жили, що ви придумуєте”.

Підміна понять – дуже підступна річ. Як і підміна інгрідієнтів у супі.

Image by StockSnap from Pixabay