За вікном тужливо ляпотів дощ, а ми підписували комусь листівку.
Писала я, а бабуся – підказувала.
Не пам’ятаю, кому.
Мені було років з дванадцять, я хиталася на стільці за кухонним столом, гризла ручку і не знала, що писати.
– Бажай чогось, – казала бабуся.
– Я не знаю, чого бажати….
– Здоров’я, щастя…
Мені здавалося тоді, що здоров’я бажати – нудно. А щастя….
– Ну, як можна бажати щастя? Це щось таке неясне. Коли не знаєш, що побажати, то бажаєш щастя. Нічого ніби конкретного не бажаєш.
Можливо, я тоді сказала це іншими словами. Але точно запитала у бабусі:
– Ну, от що таке щастя?
– Щастя, – сказала вона, – це коли нема війни.
Не пригадаю вже, що тоді таки набажала в тій листівці.
Але й досі соромно, що не почула бабусю.
Відмахнулася.
А тоді ще три десятиліття шукала формулу щастя.
А вона дуже простою виявилася.
Знаною з дитинства.
Щастя – це коли нема війни.
Бажаю нам усім щастя.
Після Перемоги, звісно.

Image by Лариса Мозговая from Pixabay