Сьогодні довго збирала себе до купи, аби написати ці рядки

Дивилася, як яскраво горять свічки в соцмережах, як тріпотить наша на підвіконні.

Ми знову згадуємо.
І нагадуємо собі, що будемо пам’ятати.

А всередині якось усе волає німим криком. Рветься і ніяк не можна осягнути того масштабу горя, яке пройшли українці, і того, яке знову проходять.

Чому це знову?
Чому нас нищать, вбивають, страчують?..

Може тому, що ми недостатньо пам’ятали? Дозволили собі забути. Трохи забути. Жили, пробачали, вважаючи, що це історія, яка трапилася з нашим народом давно. Були чомусь певні, що таке не повториться. Не може повторитися.

Ми просто жили. І слухали російську музику. Читали російські книжки. Дивилися фільми, стежили за блогерами, родичалися з родичами, говорили тією мовою.

Нам казали, що ми братні народи, і так багато з нас вірили в це. І що страшніше – багато досі вірить.

То може ми недостатньо відмежувалися від ворога? Недостатньо зреклися усього російського?
Чи не зрадили ми пам’ять тих, кого заморили голодом?
Чи не зрадять наші нащадки наш сьогоднішній біль?

Чомусь кричати хочеться. Волати й трясти кожного.

І просити – ми мусимо не просто пам’ятати те, що було, і те, відбувається нині.

Ми маємо випекти собі на серці цей кожен день, кожне обличчя нашого вбитого захисника, спогад про кожну людину, яка так само, як і тоді, стала невинно убієнною.

Ми маємо нагадувати зрадливій пам’яті.

Ми мусимо жити з пам’яттю про страчених тоді і вбитих нині. І свічка має горіти не раз у рік. Вона мусить горіти щодня в наших серцях.

Бо вбито не просто тисячі.
Це вбивство нашої культури, пісні, слова, традиції…
Так було і так знову повторюється.
Вбивства тривають.

І від кожного з нас залежить, який жарт зіграє з нами наша пам’ять.
Бо ж люди, які пройшли Голодомор, не хотіли пробачати і забувати.

Не забудьмо і ми. Зречімося усього ворожого.
Не даймо забути і пробачити.