Одного вечора мене просто потягнуло до цієї невеличкої книжки. Тут всього 221 сторінка і я читала її до пізньої ночі. Читала і проживала. Читала, доки не перегорнула останню сторінку. Бо це твір Ремарка, а його твори – це окремий вид любові 🤍

Здавалося, що автор за руку провів у незвідане місце, відкрив лаштунки чужого життя, велів бути тихо і просто спостерігати.

Це глибока розповідь про життя, коли травми минулого лишають відбиток, а продовжувати жити життя непросто. Це мандрівка колишнього автогонщика, який є ветераном першої світової війни. Мандрівка новими місцями, знайомство з новими людьми. Це тихі розповіді з колишніми знайомими. Це тяга до місця, яке бринить у пам’яті спогадами. Тяга, якій важко противитися, бо десь далеко є рідне серцю місце, в яке так хочеться повернутися. Це нові виклики. Нові, але не завжди безпечні. Бо ж хіба автогонщики бувають колишніми? І саме автогонщики знають що таке ризик.

Ця книжка потрапила мені в руки саме тоді, коли хотілося спинитися, не думати, відволіктися. І мені це вдалося. Я її прожила.

Хотілося обійняти головного персонажа, бо він мені дуже сподобався.
Його самотність відчувалася.
Його втома відлунювала.
Він був серед людей, але здавалося, що лишався одиноким.

І це таке знайоме відчуття, знайоме тим, хто прожив подібне.

Книжка доволі проста й ніби передбачувана, але та глибина, яка притаманна творам автора, відчутна в кожному рядку, в кожному повороті сюжету, в роздумах і діалогах.

І саме за це я дуже люблю твори Ремарка.

«Станція на горизонті» Еріх Марія Ремарк

Книжка виявилася терапевтичною і по особливому зачепила 🤍