Видавництво Анетти Антоненко
Автор: Мішель Жан
Мова оригіналу: французька
Перекладач: Ростислав Нємцев
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:152
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Серія: Колекція Кримінальний Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531273

У чотирнадцять їх вирвали з обіймів рідної землі — Віржині, Марі й Шарля, як і сотні інших дітей, силоміць забрали з домівок за наказом уряду. Літак поніс їх далеко на північ — на дикий, холодний острів, де нема любові, лише мовчання. Там їх обстригли, обмили, вдягли в однакову форму. Забрали мову. Забрали імена. Лишили номери.

Минуло сімдесят сім років. Адвокат Одрі Дюваль намагається розплутати те, що сталося у Форт Джорджі — на острові, де згубилися правда й дитячі голоси.

Це історія про трьох дітей, які, завдяки дружбі й коханню, протистояли холодній машині насильства. І навіть якщо світ мовчить — вітер досі про це пам’ятає.

Втеча

Лопата б’є об землю, ніби сокира об дерево, яке ру бають. На цій землі нелегко працювати, і в неї важко входить метал. Він копає, удар за ударом, з глухою рішучіс тю. Яма збільшується, він натикається на камені, дедалі численніші, все більші й більші, які витягує руками, один за одним.
Північний вітер дме в обличчя. Запах солі та водоростей викликає нудоту. На його щоках сльози змішуються з потом. Море реве, люто дряпає голі скелі, заглушує шум від його роботи.
Коли яма стає достатньо глибокою, він нарешті вибирається з неї. Його вологий погляд на мить губиться на дні ями. Потім він повертається до вітру, щоб кинути йому останній виклик. Він хоче кричати голосніше за океан, виплюнути свою огиду, виблювати свій сором і кинути його в обличчя цьому світу з каменю та солі. Але перед мінливою неосяжністю темряви океану в його горлі, горлі людини лісу та гір, стоїть клубок.
Він вагається, потім, змирившись, бере на руки тіло, що лежить на землі, востаннє перевіряє, чи загорнуте воно в товсту вовняну ковдру, яку він украв. Він би волів мати інший саван, шкуру карибу або краще ведмежу. Тепле хутро, щоб захистити покійницю від укусів жорстокого холоду, що панує в цих місцях, навіть якщо це вже не має ніякого значення.
Він обіймає вже заклякле тіло і притискає до себе, щоб передати йому трохи власного тепла. Трохи свого життя. Востаннє. Потім спускається у яму, обережно кладе труп на промерзлу землю. Викладає каміння навколо, щоб утворити бар’єр, накриває тіло. Коли закінчує, то вилазить нагору і лопатою засипає яму. Переконується, що добре розрівняв землю, аби ніхто не зміг знайти те, що він поховав, потім покриває могилу камінням, шматками плавника та гілками дерев, аби стерти будь-які сліди того, що він тут був, як учили його дід та батько. Мисливець іде по сліду; невидимий, він не залишає після себе слідів.
Йому треба йти. Час квапить. Він крокує швидко, і пісок рипить під його ногами. Він не хвилюється, бо в цій частині острова вночі не буває нікого. Стежка тягнеться вздовж берега, з іншого боку затоки він бачить материк у блідому світлі повного місяця, безплідну землю, висушену та пласку, як океан, чий солоний запах в’ївся в неї. Але далі маячить темний край лісу. І вона, саме вона дає йому сили.
Він звертає дорогою праворуч і прямує до центру острова, щоб обійти село. Шлях проходить біля підніжжя невеликого пагорба з лисою, обвітреною вершиною. Він прискорює крок, щоб якомога швидше дістатися іншого берега, до прибуття працівників, а особливо до відправлення порома. Тепер він іде узбіччям дороги, мовчить, усі відчуття загострилися, стежить, чи не їде якийсь транспорт, готовий стрибнути в рівчак за найменшого шуму.
Але він знає, як зробити себе невидимим.
На сході величезне сонце витикається з-за лісу, забарвлює небо червоним. Скоро розвидниться. Треба діяти швидко. Свіже повітря наповнює його легені, поки він безшумно біжить. Нарешті він бачить пором, пришвартований до причалу. Просто невелика прямокутна баржа з облупленою зеленою та білою фарбою. Пандус для автомобілів опущений. Працівники, мабуть, залишили його ще напередодні. Він рухається тихо й непомітно, як навчився ще в дитинстві, ховається за кущами, востаннє озирається. Потім, заспокоївшись, стрибає на борт і ховається під товстим сірим брезентом, яким накриті линви біля кабіни пілота. Він обережно закопується під плетену масу. Горло перехоплює від запаху нафти. Він зціплює зуби, притискається до холодного металу. Вітер дме з відкритого моря. Човен гойдається, рипить. Очікування. Нескінченне.
Десь хвилин за тридцять до нього долинає звук важких кроків удалині. Двоє чоловіків стрибають на борт. Зі свого сховку він чує, як вони чітко виконують роботу, яку звикли робити, яку повторювали тисячу разів, щоб підготувати човен. Заїжджає один автомобіль. Інший слідує за ним. Юнак, що сховався під брезентом, мисливець у засідці, слухає. Металеве рипіння. Пандус піднімається. Двигун гуркоче, пором смикається і нарешті починає рухатися. Пульс юнака прискорюється, коли він віддаляється від острова і наближається до лісу. Він відчуває це. В ньому наростає збудження. Але він мусить заспокоїтися; він не може дозволити собі найменшої помилки. Ще одного шансу втекти не буде. Тож він заплющує очі. Поруч розмовляють чоловіки, але він не слухає. Він зосереджується, і потроху його дихання заспокоюється. Він готовий.
Лоцман вимикає двигун. Якусь мить човен безшумно ковзає по воді. Потім двигун знову реве, голосніше, човен сповільнюється. Металева конструкція здригається від напруги. Пором підходить до причалу, пришвартовується. Хтось біжить палубою. Без сумніву, це моряк, який кидає швартові. Юнак під брезентом знову чує рипіння рампи, що опускається, цього разу спереду. Двигуни заводяться, дві машини залишають хиткий пором. Наближається момент. Інші вантажівки заїжджають на борт. Монотонний ритуал поромів, які завжди ходять одним і тим самим маршрутом.
Він чує глухий стукіт швартових на палубі, який сповіщає, що човен готується відпливати. Напружує затерплі м’язи. Поки пором тремтить на воді, він вистрибує зі свого укриття. Кількох кроків достатньо, щоб дістатися до поручнів. Човен уже віддаляється від причалу. Він стрибає на металеві поручні, потім кидається вперед. Якусь секунду він летить над водою. Капітан і його помічник не встигають зреагувати. Вони здивовано спостерігають, як тінь з’являється нізвідки і стрибає до причалу. Капітан вагається. Чи варто йому розвернутися, щоб зловити втікача? Він вирішує не робити цього. Його функція — керувати цим човном, а не гратися в поліціянта. Крім того, він ніколи не бачив цього чоловіка, і його доля для нього не має великого значення. Втікачеві вдалось у блискавичному ривку дістатися пристані, і тепер він біжить широкими кроками. Кілька перехожих бачили, як він стрибнув, і спостерігали, як він мчить до лісу.
Кожен крок наближає його до краю лісу і віддаляє від Північного Льодовитого океану. Його серце калатає, у скронях стукає в унісон. Та ніщо не може його зупинити. Здалеку капітан порома спостерігає, як він зникає. Якийсь божевільний, думає він. Тікати в ліс — яка безглузда і насамперед самовбивча думка. Ніхто не може вижити в цьому клятому лісі. Як справжній моряк, він почувається набагато безпечніше посеред безкрайньої води з крижинами, аніж у цьому морі дерев, яке щойно проковтнуло втікача. Цей божевільний прямує до своєї загибелі, каже він собі. Хто він, тепер не має значення, бо ніхто більше про нього не почує. Капітан обертається, вітер з берега шмагає його в обличчя.

Адвокат і накота

Монреаль

Підбори її туфель відлунюють на бетоні. Все в ній свідчить про поквап: те, як вона рухається, як говорить, як постійно поглядає на годинник, як перевіряє повідомлення на мобільному телефоні.
Одрі Дюваль пересувається між людськими уламками, намагаючись розгледіти їхні обличчя. Її струнка фігура й одяг сперечаються з фауною району. В одній руці вона тримає свій чорний портфель адвоката, а в іншій — фотографію чоловіка, який надто швидко постарів, з круглим обличчям, поораним зморшками, неохайним волоссям, ріденькими вусами та пласким носом. У нього сумний, розгублений погляд, як у того, хто надто довго зловживав наркотиками та підробним алкоголем.
— Ви бачили Ернеста Пікара?
Чоловік із білою бородою з жовтими плямами дивиться на неї, але не бачить її.
— Маєш гроші на каву? — спромігся він відповісти.
Одрі не знічується, дає йому пару монет і продовжує свій шлях. Уже два дні вона шукає цього чоловіка, як раніше шукала Гертруду Журден, Паскаля Жілла, Лінду Бейкон та кількох інших. Цього разу їй знову довелося звернутись по допомогу до Джиммі. Знайти старого накоту було неважко. Він проводив дні у своєму трейлері, де опікувався тими індіанцями, якими більш ніхто не хотів займатися. Розгубленими, зневаженими. Цими чоловіками й жінками, які покинули свою резервацію, щоб опинитися в місті, яке їх не хотіло.
Одрі входить без стуку і застає Джиммі за підігріванням супу, що його той мав роздавати сьогодні ввечері.
— Ви мені знову потрібні, Джиммі, — каже вона, сідаючи на лавку, оббиту штучною шкірою.
— Дайте здогадатися. Ви когось шукаєте?
— Не смійтеся з мене, — каже вона сухо, пильно дивлячись на нього своїми зеленими очима.
Молода юристка має звичку тиснути на людей, коли справи йдуть не так швидко, як їй хотілось би. Та за п’ятнадцять років, що він патрулює місто, аби допомагати бездомним індіанцям, накота бачив багато чого. Він починав скромно, ходив вулицями сам, надаючи поміч, яку міг. Але поступово все більше людей, зворушених його відданістю, почали допомагати йому. Бізнесмени згуртувались, аби підтримати те, що він робить. Сьогодні у Джиммі є центр, де бездомні можуть залишитися на ніч, а вдень він їздить районами, в яких вони збираються, своєю різнокольоровою мобільною їдальнею, яку всі впізнають здалеку.
З часом Джиммі став інституцією, і ЗМІ часто присвячують йому репортажі. В його історії є все, щоб вона стала привабливою. Представникові народу накота, який народився в Реджайні, Саскачеван, Джиммі після років, проведених на вулиці, одного разу набридло його жалюгідне існування. Заховавшись у зерновому поїзді, він перетнув пів Канади й опинився в Монреалі. Він кинув пити і звідтоді присвятив своє життя тому, що допомагав іншим змінитись, як це вдалося йому самому.
— Хто цього разу, Одрі?
Лагідний погляд старого та його давня мудрість завжди вміють заспокоїти запальний характер молодої жінки.
— Його звати Ернест Пікар. Він — один з останніх у моєму списку. Я шукаю його вже два дні, але безуспішно.
Вона передає фотографію Джиммі, той пильно вивчає виснажене обличчя, надруковане на пожовклому папері.
— Це Ерні. Я його давно не бачив. Майже тиждень.
Деякі люди відвідують трейлер або центр час від часу.
Ернест Пікар — один із тих, хто приходить щодня.
— Ерні — хлопець відлюдькуватий. Він майже ніколи не розмовляє і живе замкнуто. У нього є лише собака, Боббі, великий жовтий дворняга, ніжний, наче ягня, який скрізь ходить за ним, — каже він, проводячи рукою по своєму довгому білому волоссю.
Адвокатка бере телефон, який щойно задзвонив:
— Одрі Дюваль!
Джиммі дивиться на молоду жінку. Їй, мабуть, близько тридцяти. Висока, струнка, з чудовим каштановим волоссям, що спадає на плечі. Її оливково-зелені очі трохи зашироко розставлені, її погляд водночас дивний і красивий. На ній візерунчаста сукня з легкої тканини, за яку вона, мабуть, чимало заплатила. Кілька місяців вона намагалася знайти інну з Маштеуятша, яких силоміць відправили до колишнього інтернату «Форт Джордж» у затоці Джеймса і які тепер мають право на компенсацію від канадського уряду. Сума коливається від кількох тисяч до кількох сотень тисяч доларів залежно від справи, й Одрі іноді звертається до нього, щоб той знайшов їхні сліди.
— Дякую за все, сержанте Олів’є.
Тінь пробігає поглядом Одрі.
— Погані новини, адвокате?
— Поліція знайшла тіло чоловіка, схожого на Ернеста. Передозування чи щось подібне, згідно з попередніми даними. Схоже, що старий Ернест зламався.
— Іще один, — видихає Джиммі.
Він бачив, як багато з них померли на самоті, у злиднях. Щоразу його серце стискається.
— Собака стояв на варті біля тіла, як каже інспектор, з яким я щойно розмовляла. Великий жовтий собака. Я йду до моргу на ідентифікацію. Хочете піти зі мною?
— Ні. Я волію зосередити свою енергію на живих. Для них я ще можу щось зробити.
Джиммі повертається до кухні. Одрі прямує до моргу, де вона надто пізно впізнає одного з тих, кому вона хотіла допомогти.

Трупи

Монреаль

Офіс коронера міститься у старій десятиповерховій будівлі на вулиці Партене. Скромна будівля у вікторіанському стилі з червоної цегли стоїть поруч із штаб-квартирою провінційної поліції — Sûreté du Québec. Імпозантна сучасна споруда зі скла та бетону, оточена високою металевою огорожею, домінує над районом. Тут же розташований і слідчий ізолятор.
Одрі ненавидить це місце. Вона терпіти не може бувати поруч зі злодіями, вбивцями чи ґвалтівниками. Від цих злочинців у неї мурашки по шкірі. Не дуже любить вона зустрічатися і з поліціянтами та їхніми грубими манерами, набутими через часті контакти з покидьками суспільства.
Штаб-квартира провінційної поліції, Сюрте дю Квебек, розташована у східній частині Монреаля, районі, наповненому старими будівлями і прорізаному погано доглянутими вулицями та тротуарами. Не дивно, що Одрі віддала перевагу не брудному середовищу кримінального права, а тихому повстяному світові бізнесу. З офісу, який вона займає на вершині елегантної скляної вежі в центрі міста, відкривається дивовижний краєвид на річку Святого Лаврентія на півдні, гору Мон-Руаяль на заході та Лаврентійські гори на півночі, які видно на горизонті в ясний день. Контракти, закони, ліцензії творять раціональний всесвіт, де кожен елемент підпорядковується логіці. Її картезіанський розум легко орієнтується в ньому, розплутуючи нитки, виявляючи шпаринки, які дозволяють їй обійти труднощі. В Одрі безпомилкова пам’ять, і ніщо не може сховатися від неї. Її гострий інтелект і працездатність забезпечили їй посаду в «Beckam & Elkman», найбільшій адвокатській фірмі міста.
Якраз випадок і благодійний вчинок привели цю витончену жінку до похмурих стін офісу коронера, щоб ідентифікувати тіло бездомного чоловіка. Щороку адвокатська компанія заохочує своїх членів вибрати й вести якусь справу без оплати. Це форма благодійності, яка має на меті забезпечити доступ до правосуддя людям, які інакше не мали б на це коштів. Особливо з погодинною ставкою Одрі. Це також дає юристові змогу жити з чистою совістю.
Зазвичай Одрі обирає справи, які вона знає, що може успішно виграти, плавно завершити. Але цього разу, читаючи статтю в торонтській «Globe and Mail», вона натрапила на історію, яка привернула її увагу, хоча вона й сама не розуміла чому. В газеті йшлося про те, як на початку ХХ століття канадський уряд примусово відправляв дітей корінних народів до шкіл. Замість того щоб навчати, як було обіцяно батькам, школи-інтернати мали на меті асимілювати дітей. У газеті пояснювалося, що понад 150 000 представників корінних народів, інуїтів та метисів, були відірвані від своїх сімей, навмисно відрізані від своєї культури та піддані певній формі промивання мізків. У закладах, які Канада називала пансіонатами, багато дітей зазнали жорстокого поводження та сексуального насильства.
Як і багато її співвітчизників, Одрі раніше не знала, що з приблизно 139 шкіл-інтернатів, відкритих по всій країні, 12 містилися у Квебеку. Як народ, який сам боровся з асиміляцією протягом 300 років, міг намагатися відібрати культуру в іншого? Ця думка ще більше шокувала її, оскільки інтернатами керували ті самі священнослужителі, які в минулому стояли на чолі опору примусовій асиміляції франкомовного населення. У статті згадувалося, і це викликало її зацікавлення, що між Оттавою та корінними народами після колективного позову було досягнуто угоди, яка передбачала загальну компенсацію в розмірі 1,9 мільярда доларів для колишніх учнів пансіонатів. Але газета повідомила, що деякі з них не вимагають належної їм компенсації, ніби вони розчинилися в повітрі.
Ці люди потребували допомоги; Одрі вирішила взятися за таку роботу. Зворушена трагедією цих дітей, відірваних від їхніх сімей, вона могла докластися до виправлення несправедливості. У будь-якому разі, їхня справа видавалася їй важливішою, ніж суперечка щодо сільськогосподарського зонування, яку вона врегулювала попереднього року. Її спеціалізацією було змусити винну сторону платити. Тому Одрі навмання вибрала заклад. Минулого літа вона була у регіоні Лак-Сен-Жан, тож обрала пансіонат «Форт Джордж», куди було направлено інну з Маштеуятша, що поблизу невеликого містечка Роберваль. Це була одна з перших шкіл такого роду, що відкрилися в Квебеку. В решті Канади кількість шкіл-інтернатів значно зросла з першої половини ХІХ століття. У Форт Джорджі було дві школи-інтернати: одна англіканська, а інша франкомовна, католицька, якою керували отці-облати. Саме в останній колись перебували юні інну з Маштеуятша, і саме їм допомагала Одрі.
З самого початку завдання виявилося складнішим, ніж очікувалося. Багато колишніх мешканців не повернулися у резервацію. Вони жили на вулицях або просто зникали. Одрі все ж вдалося знайти сорок чотири людини. Ернест був сорок п’ятим. І п’ятим, до якого вона прийшла надто пізно. Це розбивало їй серце.
— Підпишіть тут, пані адвокате.
Охоронець передає їй реєстр. Одрі машинально бере його, пише своє ім’я, час і підписує.
— В кінці коридору. Треті двері ліворуч.
Запах моргу щоразу викликає у неї блювоту. Цей запах хімікатів та ефіру, покликаний замаскувати сморід смерті, що панує всюди, вистуджує їй кров. Лікар, який її зустрічає, — маленький, худий чоловік у круглих окулярах в роговій оправі на кінчику орлиного носа. Він висуває одну з металевих шухляд, що утворюють стіну, і витягує тіло. Одрі підходить, кладе фотографію поруч з обличчям трупа. — Це він, — стомлено каже вона. — Його звати Ернест Пікар. Народився 22 липня 1943 року в Пуент-Бльо, тепер Маштеуятш. Родичі невідомі.
Маленький чоловік записує інформацію й киває на знак подяки. Це зруйноване життя, що закінчилося в холодній шухляді, для нього просто інформація, зібрана у рапорті. — Яка причина смерті? — запитує вона.
— Я не проводив формального розтину, але сказав би, що це суміш алкоголю, ліків та наркотиків. Сильна розацеа на обличчі, сліди дефіциту кальцію на нігтях. Він пив більше, ніж їв. Класичний випадок. Ви його знали, адвокате? — Він був моїм клієнтом, — задумано відповідає Одрі.
Судовий медик дивиться на жінку, на її одяг, який підкреслює струнку фігуру, на її сяюче взуття і блискуче волосся. Як п’яниця може дозволити собі такого адвоката? — думає він, зачиняючи металеві дверцята, повертаючи тіло в холодну чорноту.