Сьогодні бігла на роботу і перечепилася через дідуся з ковінькою.

Це було дивно, бо в цей час там, де я бігла, можна голим бігати і нікого не зустріти. До того ж перечепилася я у прямому сенсі цього слова, через його ковіньку, бо він виставив її на пів тротуару.

Дідусь був потертий життям, зморщений, кислий і без привітання і пауз, пішов у наступ.

-Женьщіна, ґдє тут рєабілітаціонний центр?

Його звертання мені трохи стало поперек горла, але я справді – жінка, так уже природа створила, то з пісні слів не викинеш.

Щодо реабілітаційного центру, то десь у цих краях справді є церковний типу шпиталь і державна поліклініка. Що з того могло тягнути на реабілітаційний центр – хто його знає. Але ж людина шукає, просить допомоги.

Тож спробувала пояснити, що ось там, за галантереєю, навскоси, у дворах, є капличка, і там знатимуть про медицину церковну. А далі, за отим чорним парканом навколо банку, у поліклініці – про медицину державну. Але чи є там саме реабілітаційний центр…

На цьому слова дідусь увірвав мій щирий монолог.

– Я понял, нє…х…я ти нє знаєшь… Панаєхалі тут, нічєго не знают.

З діда сипалася труха од старості і лайка од злості.

Мені його було трохи шкода, та все ж інколи людям треба казати, що ви про них думаєте.

А думала я таке:

– Дєд, а пішов би ти за руським карабльом.

І пішла собі на роботу.

Бо ніхто не має права псувати мені настрій.