Автор: Леонард КОЕН [Leonard Cohen]
Мова оригіналу: англійська
Перекладач: Наталія КЛИМЧУК
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:240
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман та оповідання
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531297

Замовити

У житті молодого самотнього бухгалтера з’являється рідний дід, про існування якого він досі не здогадувався, і це несподівано вивільняє його руйнівне прагнення вперше в житті випробувати межі дозволеного. Написані в юності роман «Танець прокажених» і добірка оповідань Леонарда Коена особливі тим проникливим поглядом на світ, який ріднить їх з усесвітньо відомими піснями славетного маестро. У своїй прозі автор сягає найпотаємніших глибин людської натури, тонко і майстерно досліджує природу кровних зв’язків, юнацьких почуттів, стосунків із самим собою, боротьби (часто нерівної) з власною тінню і з власними демонами, тему фізичного й емоційного насильства, тему самотності, палкого прагнення вийти у зовнішній світ і страху перед ним. Що стриманіше описує автор подорож у лабіринти внутрішнього світу героїв, то більше вражає несподівана кінцівка кожної історії. Розповідь від першої особи єднає автора з ліричним героєм, і цей творчий прийом дає захопливу можливість підглянути за тим, як геніальний поет, співак і музикант з юнацькою щирістю та безкомпромісністю шукає і творить власний непересічний образ.

Тиждень — це дуже довго

Вони виcунулися зі свого маленького віконця на висоті, притискаючись одне до одного плечима й розглядаючи вулицю внизу. Сходи з будинків встромлялися у вулицю, наче іржаві голки у вузьку подушечку для голок. Розбухлі урни для сміття стояли на чатах уздовж брудного тротуару. Ранній ранок. Декілька стомлених котів блукали по ринвах і стінах у пошуках нірки для сну. Синя імла легенько оповивала жовтувато–рожеві будинки, наче шарф на тілі під водою, готовий розвіятися від вітру й перших променів світанкового сонця. Транспорт виїжджав з депо і гаражів та скупчувався на перехрестях під повільними світлофорами, а більшість будильників мали забити на сполох вже за пів години. За останні п’ять днів вони майже не вилазили з ліжка. Навіть попри навстіж розчахнуте маленьке віконце повітря в їхній кімнаті пахло ліжком, пахло нею, пахло ним. Він потерся жорстким від щетини підборіддям об її біле плече, і досі надто прекрасне як для знайомого до дрібниць, а вона напівобняла його рукою за оголену талію. Її рука, її зап’ястя були такими тендітними, що йому уявилося, ніби вони туляться до його спини, як істота, що годується материнським молоком, до матері. Усі свої гроші вони віддали за оренду і за харчі, які вже з’їли.
— Холодно? — спитав він.
— Ні. Гарно, — відповіла з усмішкою вона.
— Зголодніла? — спитав він.
— Може трохи. А ти?
Він засміявся.
— Не відмовився б, якби хтось поставив їжу просто переді мною.
— Ну, не турбуйся про це, — заспокоїла вона. — Нам не треба було купувати таку дороговизну, як той паштет й анчоуси.
— Та й дідько з ним, — відповів він, маючи на увазі, що таке буває не щодня.
— Мабуть, що й так. Куди ти?
Її плечу стало холодно, коли поруч не стало його плеча, що тулилося до неї. Він зазирав під ліжко в пошуках сигарет.
— Боже, як же тут брудно, — без жодного подиву відзначив він.
— А чого ти чекаєш за вісім доларів на тиждень? — здивувалася вона.
Він випростався й потягнувся.
— У нас ще є два дні. Домовилися на тиждень, — нагадав він.
— Я нічого не казала. Хотілося б лишитися тут на рік. — Вона потягнулася. — Потягування — як позіхання, заразне.
— Сидіти тут без харчів? — перепитав він, нишпорячи в постільній білизні.
— Ми могли б дістати харчі, — кинула вона. Її голос був дещо засерйозним як на його смак. — Ми могли б працювати, — додала вона.
— Аякже, — погодився він, — тільки це вже називається шлюбом. А про таке ми не домовлялися. Агов, хто поклав сигарети під подушку? Вони в жахливому стані.
Він розправив одну і вручив їй.
— Їх поклав туди ти, — нагадала вона.
— Чому це я? — заявив він з удаваною образою.
— Ти останній курив, — сказала вона, готова це довести.
Він прикурив для неї сигарету, і вона видихнула повний рот диму в ранкове повітря.
Вона сказала:
— Люблю курити, коли на мені нічого немає.
Він поцілував її в потилицю, і вони повернулися до лінивого споглядання через вікно. На другому боці вулиці якийсь старий у завеликому на нього дощовику стояв у дверному отворі, притулившись до дверей, і немовби ховався від когось.
— Чому ти любиш курити, коли на тобі нічого немає? — запитав він, наче напарник коміка, який подає йому репліки.
— Це така… така розкіш.
Вона затремтіла, кажучи це слово, і поклала його руку собі на плечі. Маленький чоловічок на протилежному боці вулиці нахилився уперед, уважно подивився в обидва боки, переконався, що вона порожня, зібрав складки свого дощовика довкола себе, ніби накидку, і ступив на тротуар. — То був гарний тиждень, — позіхнув він.
Він струсив стовпчик попелу з вікна й дивився, як той падає, якусь мить — ніби пір’їнка, а потім розсипається під подихом вітру.
Вона заплющила очі, притулившись до його руки.
— О, тиждень був прекрасний.
Він відгукнувся:
— Це ти прекрасна.
Вона відповіла запитанням:
— Влаштуємо ще коли–небудь таке?
Він пригорнув її до себе міцніше.
— Можливо, — припустив у відповідь.
— Влаштуємо? — вперто допитувалася вона тоном школярки, щиро й ледь не благально.
— Можливо, ти надто прекрасна, — відбувся він, бо не хотів казати щось інше. Вітер ворушив її волосся, захопивши й розвіявши одне пасмо.
Він заговорив:
— Може, ти більше не захочеш, а може я.
Старий у пеленах свого плаща став навколішки й зазирнув під запарковану машину, потім звівся на ноги та обтрусив коліна, озираючисьдовкола. Коханці спроквола спостерігали за ним, як, бува, люди дивляться на воду, що тече.
— Знаю, що захочу, — відповіла вона. — А ти?
— Не будь така впевнена, — сказав він. — У тебе ще не було часу про це подумати. Зачекай, доки ми вийдемо звідси.
— Я думала, і я — впевнена, — наполягала вона. — А ти?
Він ухилився від відповіді:
— Не базікаймо так багато. Здається, ми домовилися, що не будемо надто багато говорити.
— Ми домовилися багато про що до того, як прийшли сюди, — і ще тихіше вона докинула, — але все міняється, коли якийсь час живеш поруч з кимось.
Він прибрав руку з її плеча і втиснув поміж ними. Кинув униз недокурок, і той закрутився в падінні, як крихітний приречений парашутист.
— Не хочу, щоб усе мінялося, — жорстко відрізав він. — Ми зустрілися й вирішили все це зробити, бо хотіли, без жодних зобов’язань. В цьому й уся суть.
Вона розуміла, що він дратується, але все одно щось штовхало її докопатися до нього глибше.
— Що робитимеш потім, повернешся на свою роботу?
— Можливо, — відповів він, — або знайду іншу роботу. А ти?
— Так само, — відповіла вона, помовчавши, — І ти не захочеш побачитися зі мною знову? Тобто не обов’язково так, як зараз, а просто як друзі?
Він відповів з терплячістю, крізь яку прозирало гнівне роздратування:
— Постарайся пригадати нашу домовленість. Ми діємо за бажанням, якщо воно є: якщо хочемо — робимо, якщо не хочемо — не робимо.
— Я захочу, — кинула вона.
— Гаразд. Тепер побудьмо трохи мовчки.
Сонцераптом застигло міждвома будинками, роблячи головоломку коминів ще чорнішою, розчиняючи смужки синьої імли. На другому боці вулиці старий зазирнув під ще одну запарковану машину, не знайшов того, чого шукав, і повернувся до своїх дверей. Далі по вулиці хтось сів у машину й поїхав собі. За кілька футів від місця, де чекав старий, з’явився кіт і прочимчикував перед ним, гордий, голодний і м’язистий. Здійнявши цілий вихор складок, старий стрибнув за твариною. Кіт без зайвих зусиль змінив напрямок руху й прудко побіг облицьованими камінням сходами до входу в підвал. Чоловік закашлявся, побіг за ним, спинився, зрозумів, що все марно, і вибрався на вулицю з порожніми руками. Коханці бездіяльно спостерігали за цією сценою, але не обмінялися жодними зауваженнями.
— Що сталося? — спитав він її. — У тебе гусяча шкіра.
— Нічого, — пробурмотіла вона.
— Замерзла? Можемо зачинити вікно, — запропонував він.
— Ні, дякую, — відмовилася вона.
— Ще одну сигарету? Кілька ще є.
— Ні, — сказала вона, — вони всі потовклися. Папір дірявий, не можна затягнутися.
— Закриваєш пальцем дірочку, як на флейті, і вони нормально тягнуться, — заперечив він.
— Ні, дякую.
Вона заколола назад летюче пасмо волосся. Він пильно спостерігав, як її пальці вправляються із завданням, і сповнювався розуміння того, які вони бездоганні.
— Ну, — заговорив він, — перестань, що сталося? Є мовчання і мовчання. Ти надто тиха.
— Я замислилася.
— Про що? — спитав він.
— Про тебе, — відповіла вона.
— Що саме про мене?
— Ти не захочеш цього чути, — відказала вона з усмішкою.
— Слухай, — озвався він, — будь ласкава, зупини цю карусель і скажи те, що хочеш сказати.
Вона заговорила дуже тихо:
— Замислилася, чи були ще такі дівчата, як я, але я вже знаю відповідь.
— Я знав, що ти думаєш саме про це, — сказав він досить доброзичливо.
— Тоді навіщо питаєш? — Її очі затуманилися вологою. Дуже тихо вона додала, наче хороша школярка: — Не питати було частиною домовленості.
Він обійняв її, і їхні тіла були гладенькими й прохолодними від ранкового вітру. «Вона прекрасна, — подумав він. — Чому вона не може заспокоїтися?» Він відчув, я його плечем потекла малесеньким теплим струмочком сльозинка.
— Не плач, будь ласка, — попросив він.
— Я не хочу плакати, — і вона заплакала, не криючись.
На вулиці старий у розмаяному плащі лежав на животі під бампером якоїсь машини і ловив кота, якого зміг таки загнати в глухий кут між бордюром і колесом. Він збуджено дригав ногами, силкуючись схопити кота за задні лапи, а той дряпався й кусався. Урешті–решт, чоловік домігся свого, витягнув кота зі схованки й підняв на головою, де той звивався й корчився, наче прапорець на лютому вітрі. Пронизливий вереск тварини привернув увагу коханців.
— О, Господи, — скрикнула вона, — що він робить з тим котом?
Вони забули про обійми й вистромилися з вікна. Старий ледь тримався на ногах, відчайдушно змагаючись з твариною, нагнувши обличчя до грудей, подалі від пазурів, якими на всі боки молотив кіт. Він відновив рівновагу й розмахнувшись котом в руках, як сокирою, з розмаху сильно вгатив ним об тротуар, змахнувши своїм плащем.
З вікна вони почули, як головарозбилася вщент. Кіт бився в конвульсіях, наче витягнута з води рибина.
Вона відвернула голову.
— Що він там робить? — допитувалася при цьому.
— Ховає кота в сумку, — пояснив він.
Старий, присівши біля кота, що й досі сіпався, видобув паперову торбину зі своїх сповитків і намагався заштовхати кота в неї. Вовтузячись, він нишком озирався довкола.
— Мене нудить, — вичавила вона. Зімкнула руки в нього за спиною, ховаючи обличчя на його грудях. — Ти можеш що–небудь зробити?
Тоді йому спало на думку, що він таки може дещо зробити.
— Гей, ти! — крикнув він униз, — ти що там робиш?
Старий різко схопився на ноги, намагаючись зрозуміти, звідки кричать.
— Так, я тебе питаю! — крикнув він з вікна.
Старий завмер, дивлячись на свою вбиту здобич і вагаючись, чи схопити її й побігти, чи просто побігти. Він затіпав руками у жахливій нерішучості, а потім кинувся навтьоки вулицею, кашляючи і з порожніми руками, підхопивши поли свого плаща, немов дівчина, що переходить потічок.
Вона ледь вимовила крізь блювотні спазми:
— Мене зараз знудить, — але встигла добігти до раковини, вирвавшись з його рук. Постояла, схилившись над раковиною, а потім, тяжко дихаючи, лягла на ліжко.
— Ледь втрималася, — сказала вона, — думала, що знудить.
Він сів біля неї.
— Ти тремтиш. Я зачиню вікно.
— Гаразд, — погодилася вона.
— Може, тобі щось принести? — спитав він.
— Просто ляж біля мене, — попросила вона.
Він ліг поруч, пестячи її обличчя.
— Як тепер почуваєшся? — спитав він.
— Краще, — відповіла вона. — Жахливо таке бачити.
Він не заперечив, потім сказав:
— Може не варто було його відлякувати?
— Чому? — поцікавилась вона.
— Скажу потім, — пообіцяв він.
— Чому потім? — наполягала вона.
— Коли тобі стане краще, — пояснив він.
— Я в порядку, — не вгавала вона, — скажи зараз.
Він заговорив:
— Може, він голодує, той старий. Може, сьогодні так і не поїсть.
— Кота? — недовірливо перепитала вона.
— Коли вмираєш з голоду. Він стояв там весь час, поки ми були біля вікна, щось шукав. Саме кота він і шукав.
Може, чатував цілу ніч.
— О, який жах, — сказала вона.
Вона міцно обняла його. Це були не ті обійми, про які вони домовлялися, не ті обійми, якими насолоджуються, вгамовуючи апетит, і про які забувають, як про обід.
— Ти засмучена, — сказав він. — Втомилася, ми мало спали. Спробуй заснути.
— А ти заснеш? — спитала вона.
— Так, — підтвердив він, — ми обоє втомилися.
Він погладив її обличчя й волосся, ледь торкнувся заплющених повік. Згадав філігранну гру вітру, який вихоплював із зачіски та розвіював пасма й локони. Згадав перші дні їхнього тижня, силу її рук і ніг, щирість їхнього голоду. Тиждень — це довго. Так завжди було на початку, і так, як зараз, завжди ставало в кінці.
— Що він тепер робитиме? — спитала вона.
— Не знаю, — озвався він. — Стоятиме біля інших дверей. Йому, мабуть доведеться чекати до вечора. Зараз на вулиці забагато людей.
Вона докинула:
— Тепер мені вже теж ніби шкода. Його, у тому його безглуздому пальті.
— Так, — сказав він. — Спробуй заснути.
Її очі були заплющені. Вона відкрила рота, і її губи затремтіли.
— Не кажи цього, — мовчки закричав він. — Якщо ти це скажеш, усе стане неможливим.
Потім вона просто вимовила:
— Я люблю тебе.
— Я…
Та він не зміг відповісти, він ніколи на таке не міг відповісти. Уже було запізно говорити про домовленість.
— Тобі не треба нічого казати, — сказала вона. — Я хотіла, щоб ти знав.
— Дякую, — озвався він. — Я…
— Поцілуєш мене? — тихо спитала вона.
Він легенько поцілував її в губи.
«Чорт тебе забирай, — подумки закричав він. — Чорт забирай твою красу, чорт забирай твою ніжність, чорт забирай того старого, чорт забирай убитого кота».
— Сердишся на мене? — спитала вона.
— За що? — перепитав він.
— За те, що я сказала.
Він сказав, що не сердиться.
— Ти щасливий? — спитала вона.
— Так, — відказав він.
— Я щаслива, що сказала тобі, — сказала вона.
— Спробуй поспати, — порадив він.
— Тепер я можу спати, — погодилася вона.
Вона вмостилася зручніше й присунулася до нього ближче, не заради чуттєвості, а заради тепла й безпеки. Він легенько її обняв, тепер вже не коханку, а осиротілу дитину-біженку. Її дихання робилося все рівнішим, а його паніка тим часом буйно розросталася. Вона охопила його, розпекла кімнату, наче піч, укрила потом його долоні. Дівчина вже спала. Так, він був певний, що вона спить. Він обережно вивільнився з її обіймів, вибрався зі сплутаних простирадл. Якби ж вона не була така прекрасна. Як він може її лишити? Одягався, наче злодій, і його шкіра пронизливо верескнула від доторку тканини, а сорочка не розпрямлялася, наче паперова торбинка. Вона не прокинулася. Його руки нишпорили в пошуках. Залишилися тільки дрібні гроші. Половину поклав на комоді. Вона любить курити роздягнена. Відібрав і залишив для неї найкращі сигарети. Навіщо їй було треба це казати? Він не збирався ні в що вплутуватися, чорт, чорт забирай.
Кругле сонце палало над будинками. Усі запарковані машини роз’їхалися. Кілька двірників з мітлами в руках стояли й мружилися серед бачків для сміття, спостерігаючи, як транспорт середмістя зупиняється, накопичується, рушає з місця й роз’їжджається у різні боки. Він вибіг на вулицю із запахом її тіла, ув’язненим у його одязі, як у пастці. Сонце, свіже повітря захопили його зненацька, тож він зупинився й кілька разів глибоко вдихнув.
— Доброго ранку, — привітався двірник. — Гарний деньок.
— Чудовий, — відгукнувся він, почуваючись раптом новою людиною в новому світі.
— Чуєте, їм не можна давати машин, так, як вони ото їздять.
— Мабуть, не можна, — відказав він, готовий пристати на все і сповнений любові до цієї днини.
— Майже весь час п’яні, — докинув двірник. — Як ото з дуба попадали. У мене таких було кілька в моєму будинку.
Брудно? Я їм казав…
Почувся нестямний жіночий крик.
Двірник подивився вгору й спитав:
— То не з вашої квартири, не ваша місіс? Гей, куди це ви побігли?
Він пробравсяміжтранспортом на другий бік. Здалося, що навіть може розчути її слова. На землі лежав до половини запханий у паперову торбину понівечений кіт, обід того старого. Люди проходили повз тварину, з цікавістю кидаючи випадковий погляд і старанно обходячи боком, по дорозі на роботу. Він біг, як футболіст, серед юрби аж доки через два квартали не збив з ніг якусь жінку й не зупинився допомогти їй підвестися.