Вчора була як раз біля Добробуту у момент влучання. Зі мною все ок, у дівчини, що йшла позаду мене розбило ніс. Про те, що переживають люди, які знаходились в самих епіцентрах вибухів – взагалі не маю права говорити.
З початку війни я виїзжала з Києва на 2 тижні один раз на навчання, решту була тут і бачила все з самого початку, з різними фазами загострення та маразму нашого сусіда.
Але дивує вже інше. Зараз чергова хвиля тих, хто виїжджає на більш безпечні території та в інші країни, кидаючи все і роблячи дуже складний вибір у своєму житті. Хтось тримається тут і також робить складний вибір.
Та при цьому у соцмережах дуже активно розносять наратив про те, що ми не маємо право на емоції, не маємо право горювати, бо комусь ще гірше, маємо бути стійкими, незламними, потужними і так далі…
Так от люди ще й які зламні. Людина ламається. І фізично, і морально. І це варто врешті решт визнати, а не намагатись прикрити популістською ширмою, що мовляв це ваша особиста слабкість і ви самі всі винні, що не вивозити все це.
Ми можемо не бачити реальну картину повністю, реальну статистику того, що відбувається у країні, реальні факти, що прикриті ‘правильними’ постами та блогерами, але ми всі дуже добре відчуваємо все це на собі, буквально. У складних проектах, коли одна команда вже втомлювалась, був жарт ‘ці вже вигоріли, заносьте інших’ і підключати нових людей. Тут ‘заносити’ немає кого, на жаль.
Це дуже цинічно порівнювати досвід людей і знецінювати його. Кому гірше – військовому чи людині, що втратила близького під час обстрілу? Правда ж не можна порівняти? Єдине місце, де у нас однаковий досвід – це кладовище. Там ми всі однакові і тільки там незламні, бо вже далі ламатися нікуди. І там зараз дуже багато і військових, і цивільних.
Всі ці маніпуляції у соцмережах, були б дуже в тему, якби ми не бачили хоч якусь реальність: відсутні укриття, легалізована корупція, вседозволеність певній категорії людей і так далі.
Ми ж чомусь не порівнюємо з тими, кому зараз нормально? З тими, хто вивозить мільйони з країни? Чомусь не порівнюємо бюджети укриття в школі спального району Дніпра чи Києва та Верховній Раді?
Моя бабуся часто говорила фразу ‘кому війна, в кому мати рідна’. В дитинстві я її не розуміла звичайно, в зараз вже і розуміти очевидне не треба.
Відкрила заради цікавості словник стійкості… так от, цитую: “Суспільна згуртованість – це міцність зв’язків, довіри та співпраці всередині суспільства”. Це частина софійності, яка є світоглядною моделлю української стійкості.
З довірою в українців апріорі складно через трансгенераційну травму (як комусь можна довіряти, якщо закладали сусіди та близькі люди), та і поточний досвід її підсилює, а співпраця всередині суспільства – очевидно не є складовою пропаганди. Та і співпраця теж, як показує практика, не найсильніша сторона у нас. Бо немає довіри.
Визначення реальності – ключове у процесі кризи. Відчуття свого стану, своїх потреб, розуміння допомоги, яка потрібна тобі саме зараз, невиправдання за рішення, які зараз приймаються, незасудження інших за їх вибір, відсутність необхідності порівнювати свій досвід з іншими (а це складно, бо у нас культура порівнянь та зовнішньої оцінки, що зараз ще і підсилюється) – ось тут правда та полегшення.
Інколи все ж варто визнати свій стан та вразливість (не слабкість!!!), щоб дати собі час відчути свої потреби та зробити свій вибір і не знецінювати свій досвід та переживання.
Чи буде комусь краще, якщо нам гірше? Навряд.
Чи буде нам краще, якщо ми визнаємо свою реальність? Легше точно буде
Бережіть себе

29/09/2026