Сьогодні вранці їхав на таксі на конференцію. Водій виявився надзвичайно балакучим пакистанцем.
Розмова почалася традиційно: звідки я, що роблю в Шарджі, надовго чи ні. Для місцевих таксистів це звичайний смол ток.
— А коли ви збираєтеся на пляж? — запитав він.
— Та збирався після завершення виставки, але море зараз закрите.
— Чому?
Я трохи здивувався. Людина тут живе, працює в таксі, напевно, регулярно возить туристів на пляжі і не знає про нафтове забруднення після атаки на танкер. Пояснив.
Водій замислився, а потім несподівано запитав:
— А в Україні люди люблять плавати?
Я навіть перепитав, чи правильно його зрозумів.
— Так, звісно. А чому ти питаєш?
— А в Україні є море?
— Є. Навіть два.
— А там, де ти живеш, є море?
— Ні, я живу в Києві. Це столиця України. Але в нас є велика річка Дніпро, а неподалік ще й Десна.
На цьому географічний лікнеп завершився.
Я подумав, що це навіть кумедно. Людина практично нічого не знає про Україну. Не знає, чи є там море, чи плавають українці 🙂 Ну, не знає і не знає. Світ великий, у кожного свої турботи.
А потім розмова зайшла про війну.
Я розповів, що росія щодня обстрілює, що гинуть люди, що війна триває вже багато років.
І тут мій співрозмовник раптом перетворився на експерта з міжнародних відносин.
— Але ж ви брати! — заявив він.
— Хто?
— Ну, українці й росіяни. Ви ж сусіди, у вас спільне коріння. Навіщо вам воювати? Треба дружити!
І далі почався цілий монолог про братні народи, мир і дружбу.
Я слухав і відчував, як поступово закінчується моє терпіння.
— Послухай, — кажу, — а можеш пояснити одну річ? Росія має величезну територію. У неї є нафта, газ, золото, алмази, практично всі природні ресурси, які тільки можна уявити. Навіщо їй вторгатися в сусідню країну й убивати людей?
Він намагався щось відповісти, але я продовжив:
— І ще одне. Ти кажеш, що ми брати. А як ти уявляєш собі таке братство, коли один брат приходить до іншого, щоб його вбити?
На щастя, ми вже під’їжджали до виставкового центру, а це зона спеціального режиму, адже завтра запланована присутність державного керівництва, тому було багато поліції і водій помітно занервував: треба знайти місце, де можна зупинитися й висадити пасажира.
Тож наша геополітична дискусія завершилася сама собою.
А я вийшов із машини й подумав ось про що.
Людина не знає, чи є в Україні море. Не знає, чи плавають українці. Не має навіть елементарного уявлення про географію країни (колись інший водій, теж пакистанець, питав мене, а в якій частині світу знаходиться твоя країна).
Але точно «знає», що українці й росіяни — брати і що їм треба припинити воювати.
І це, мабуть, найцікавіше в усій історії.
Пропаганді зовсім не обов’язково навчити людину чогось про Україну. Їй достатньо вкласти в голову кілька простих формул: «братні народи», «спільне коріння», «навіщо воювати», «треба дружити».
І все. Людина вже має готову думку про війну, хоча навіть не знає, де саме вона відбувається, хто її розпочав і чому вона не завершується.
Причому, підозрюю, мій водій цілком щиро бажав нам миру. Просто він не замислювався, що для миру недостатньо сказати двом сторонам «не сваріться», коли одна з них напала на іншу.
Ось така ранкова поїздка на таксі.
Про Україну можна не знати нічого, але мати готову думку про те, що українці повинні робити.
І, здається, саме так пропаганда й працює.
—
Фото для привернення уваги: момент сьогоднішніх переговорів з колегою з Індії.