Кажу літу:
– Ти вже врізало день, щодня доточуєш ночі, поспішаєш усіх достигати, а саме – холоднішати. Навіщо? Я ще нічого літнього не встигла.

А воно мені каже:
– Якби я чекало, допоки люди перероблять свою роботу, то так ніколи б і не настало. Або ніколи не скінчилося.

– Другий варіант мені подобається більше.

– Ну навряд чи тобі хотілось би жити у світі вічнозелених вишень й ніколи недостиглих кавунів. Усьому свій час. Мені час минати потроху.

– Але ж…

– Що але ж? Просто не відкладай мене на завтра. Бо кожне завтра я вночі роблю коротшим за сьогодні.