Я сьогодні бачила фото, як везли в моє рідне містечко під жалобними прапорами наших хлопців. Вони повернулися додому назавжди.
Їх везли через села. У нас там практично одна дорога – і все на північ. По ній зручно навпрошки було їхати танкам. Зручно – і недалеко.
Їх везли отієї єдиною нашою трасою, що маршрутки їздять на область, а місцеві ганяють нею череду, продають у сезон гриби, ягоди, картоплю й березові віники.
Я роздивлялася, як на тій трасі стояли на колінах під дощем жінки у різномасних пуховиках. Як згорьовані чоловіки стискали у руках свої незмінні кепки. І як у когось тріпотів в руках маленький прапорець.
Ця траса, ці села і моє містечко – під білорусько-російським боком. У моєму дитинстві на базар завжди їздили в гомель, бо швидше й зручніше. У нас були білоруські зошити, олівці, а також масло, майонез і родичі.
І в наших краях слова про “братні” народи не звучали метафорою, бо в багатьох там жили справжні, кровні, брати і сестри.
росії й білорусі треба було дуже постаратися, щоб у краях, де єдина траса біжить на північ і впирається практично в кордон між росією і білоруссю одночасно, їх так ненавиділи
Але в них вийшло.
Слава Україні!
І смерть ворогам.