Рудольф Ташнер. У що вірити. 10 пропозицій для освічених людей

Rudolf Taschner. Woran Glauben. 10 Angebote füär aufgeklärte Menschen

Переклад з німецької Олександра Юдіна, д-ра філол. наук

Витончена книжка Рудольфа Ташнера присвячена споконвічній темі людського існування: що надає нам життєвої снаги, обумовлює наші вчинки і допомагає накреслювати плани на майбутнє? У сучасному повсякденному житті нібито бракує місця для роздумів про основоположні ідеї й принципи, немає часу замислитися над тим, що робить людину людиною. Разом з тим багато хто воліє бодай на мить зупинитися, щоб нарешті усвідомити унікальність власного існування. У ці рідкісні миті постають запитання, які зазвичай поглинає буревій повсякдення: що становить основу нашого існування? У що досі можна вірити? У минулому очевидну відповідь надавала релігія, на якій ґрунтувалося становлення людства. Сьогодні все куди складніше…

Математик і природознавець, людина універсальної ерудиції Рудольф Ташнер надає десять пропозицій: у що ще можна вірити сьогодні, що дає підтримку людям і за що варто триматися чимдуж – за любов, за логіку чи, наприклад, природу. А також за Бога, церкву, історію, насолоду, довкілля, мистецтво, майбутнє, врешті-решт, віру в себе? Кожною з цих пропозицій автор «проходиться» легко та невимушено, доступною мовою, з витонченим гумором відсилає нас у філософські сфери, вільні від догматики та усталених переконань, пропонує інтригуюче бачення і тлумачення історичних фактів і відомих джерел, зокрема, деяких місць Біблії.

Читачеві нашої країни, яка стоїть на геополітичному та історичному роздоріжжі, варто дослухатися до цих цінних порад, аби стати свідомим, розумним, впевненим у собі модерним українцем ХХI століття.

Пра автора

Рудольф Ташнер (нар. 1953) – австрійський математик, письменник і політик. З 2017-го по 2019 рік був членом Національної ради Австрії. З 9 січня 2020 року знову опиняється в складі Нацради, зступивши Карла Негаммера, який отримав крісло міністра внутрішніх справ у федеральному уряді С. Курца.

Ташнер закінчив гімназію при Терезіанській академії та вивчав математику та фізику у Віденському університеті, а у 1976 році отримав там докторський ступінь. Від 1977 року працює в Технічному університеті Відня в Інституті аналізу та наукових обчислень на посаді доцента. Ташнер прагне зробити математику доступною для громадськості, тому разом зі своєю дружиною Б’янкою на початку 2003 року створив проект math.space, який закрився наприкінці 2017 року. Своїми науково-популярними лекціями та публікаціями він намагався наблизити власну справу до людей. За це в 2004 році австрійські наукові журналісти визнали його вченим року. Його книжку «Розрахунок з Богом і світом» було визнано фавориткою 2010 року. У тому ж таки 2010 році Ташнер був нагороджений Великою відзнакою «За заслуги перед Австрійською Республікою». Він отримав премію міста Відня за громадську освіту за 2011 рік. Він також є членом консультативної ради Верхньоавстрійського центру Academia Superior, який був заснований у грудні 2010 року. Рудольф Ташнер очолює Vienna Economic Circle, аналітичний центр Віденської торгової палати у сфері економічної та соціальної політики.

З 2006-го по 2017 рік Ташнер регулярно писав коментарі для австрійської щоденної газети Die Presse, часто не лише на математичні теми. Він серед іншого вважає, що проблему глобального потепління дещо перебільшено й називає боротьбу з ним «манією зміни клімату» та «підставною проблемою».

Ташнер є автором низки книжок, а також математичних, соціально-політичних і філософських есеїв, перекладених на десятки мов світу.

Пролог

Математичний доказ існування Бога

Курт Гедель, який народився у 1906 році, вважається найвизначнішим логіком від часів Аристотеля. У 1930 році він приголомшив математичний світ так званою теоремою про неповноту, що потрясла формальну математику до її основ. Ясністю і непідкупністю свого розуму він вразив Альберта Ейнштейна, коли познайомився з ним у Прінстоні (подружжя Гедель, як і Ейнштейн, втекло від катів Гітлера до Америки). Двоє геніїв упродовж годин вели бесіди, прогулюючись у парку Інституту перспективних досліджень. Ейнштейн якось підкреслив, що він, власне, залишав своє помешкання і відвідував Інститут лише тому, що зустрічався там з другом Геделем і міг з ним порозмовляти.
Гедель переважно тримав те, що було в нього думках, про себе. Він був аж ніяк не говіркою людиною. В Америці він підтримував зв’язок лише з Ейнштейном, а після його смерті лише з професором економіки Оскаром Моргенштерном, що також втік від нацистів до США. Коли Гедель напередодні Другої світової війни навчався, а відтак викладав як доцент у Відні (більшість лекцій цей відлюдкуватий дивак скасовував ще до їхнього початку), він брав участь у засіданнях знаменитого Віденського гуртка: кожного четверга ввечері в Інституті математики збиралися філософи, фізики, математики та інші науковці, які прагнули по-новому обґрунтувати філософію і видалити з неї всілякі штуки, що, на їхню думку, в ній накопичилися віл часів Платона й Аристотеля. Допускалися лише точні дефініції, лише логічно бездоганні аргументи, лише судження, що спиралися на точні знання. Все решта, і насамперед міркування про Бога, викривались і засуджувались як позірні проблеми. Гедель зацікавлено все це слухав і мовчав. Він не промовив у Віденському гуртку жодного слова.

У нього сформувалася власна думка, але він жодним словом її не виявляв. Він думав не тільки про математику, але й про Бога. І в 1940-х роках він дійшов цілком задовільного в його очах висновку: після смерті Геделя у 1978 році в його спадщині відшукався математичний доказ існування Бога. Гедель його так і не опублікував, оскільки побоювався, що його можуть сприйняти як декларацію віросповідання. Доказ є цілком коректним і бездоганним. У 2013 році вчені у царині інформатики Крістоф Бенцмюллер з Вільного університету Берліна та Бруно Вольценлогель Палео з Технічного університету Відня перевірили його за допомогою створеної спеціально для цього комп’ютерної програми. Це Геделя майже напевно не потішило б. Адже навіть припустити можливість бодай дрібної помилки в його праці, якій він надавав великої ваги, для нього, безперечно, найвидатнішого логіка Нового часу, є відвертим зухвальством.

У своєму доказі буття Бога Гедель послуговувався витонченим аргументом середньовічного отця церкви Ансельма Кентерберійського: якщо Бог мислиться як той, нічого досконалішого за якого не можна помислити, але такий Бог існував би лише як можливість, а не дійсність, і тоді йому не була б властива повнота досконалості. Адже бути лише можливим, а не дійсним, означає бути недосконалим. Одначе Богові притаманна повнота досконалості. Тому, стверджує Ансельм, Бог є не тільки можливим у думці, але також дійсним: Він існує.
Святого Тому Аквінського, Іммануїла Канта й багатьох інших мислителів доказ Ансельма не переконав. Тома Аквінський вважав, що зможе запропонувати інший, надійніший доказ буття Бога. Але з погляду Геделя спокусливим виглядало саме дедуктивне доведення Ансельма. І йому справді вдалося підвести під аргумент Ансельма надійний математичний фундамент.

Утім, докази буття Бога – запропоновані Ансельмом Кентерберійським, Томою Аквінським чи ж Куртом Геделем, – є вищою мірою своєрідними. Вони потрібні лише тим, хто сумнівається в існуванні Бога. Тому, хто вірить у Бога, ніякий доказ його існування не потрібен. Вочевидь Середньовіччя – доба, за якої церква мала найбільшу владу, за якої були засновані сотні монастирів, зведено безліч романських і готичних церков, – було часом, коли людина почала сумніватися в існуванні Бога. І подібно до того як той, хто топиться, за соломину хопиться, так і середньовічні вчені жадали доказів буття Бога. Позаяк їхня віра потроху валилася.

Але жоден доказ буття Бога не поверне віри в Нього. Бог, який просто існує, навіть якщо це існування ґрунтується на строгій математичній основі, мене не цікавить. Я перед ним не танцюю і не звертаюся до нього з молитвою.
Так само і Курт Гедель навряд чи міг мати якусь користь зі свого доказу буття Бога для власного життя: після вбивства у 1936 році шанованого ним лідера Віденського гуртка, професора філософії Моріца Шліка, він страждав на депресії і часті нервові зривів. Його нестійкий душевний стан ще ускладнила хвороблива манія переслідування через підозру його друга Ейнштейна, нібито секретна служба США, як колись таємна державна поліція в Німеччині, скрізь простягають свої пазурі. Після смерті Ейнштейна Гедель майже повністю відійшов від публічного життя. Навіть у власному будинку він поводився все дивніше. Його їжа, гадав він, може бути отруєна таємною службою. Лише коли його дружина Адель пробувала страви його столовими приборами, він після уважного спостереження упродовж кількох годин за її станом нерішуче приступав до їжі. Коли Адель Гедель на довгий час потрапила до лікарні, Гедель вперто відмовлявся приймати будь-яку їжу і врешті через страх бути отруєним помер від голоду.
А ще Кург Гедель був упевнений, що привиди існують.

/…/

Віра у мистецтво

«Тепер я знаю, що є Бог на небі!» – кажуть, вигукнув Альберт Ейнштейн, коли у 1929 році після блискучого скрипкового концерту у Берлінській філармонії обійняв 13-річного Єгуді Менухіна. Це справді дивне поводження людей – принаймні так би його описали позаземні істоти з віддаленої зіркової системи, – коли декілька сотень збираються у величезній залі та, сидячи в ньому, дивляться на сцену, на десяток інших людей, перед якими стоїть людина, що робить дивні рухи руками у повітрі, що змушує вібрувати тіла. Все це триває чверть години або півгодини, іноді навіть довше, після чого лунають бурхливі оплески й обличчя в залі мають збуджений і радісний вигляд. Що це, могли б запитати позаземні істоти, має означати?

Це, безперечно, не можна пояснити під кутом зору еволюцією. Для виживання людини ця своєрідна діяльність не несе жодної користі. Те саме можна сказати й про інші види мистецтва. Відвідування музеїв або художніх галерей, розфарбовування полотен кольоровими пастами або рідинами, створення архітектурних проєктів, декламація текстів, танці або співи – ніщо з цього не збільшує здатність до виживання.

Разом з тим мистецтво є вражаючим доказом неправоти всіх тих, хто сподівається, спираючись на еволюцією, відкрити найглибші таємниці буття. Печальна звістка для тих, хто вірить в еволюцію, полягає не в тому, що теорія еволюції хибна. У межах вузької, окресленої для неї наукою царини вона істинна. Новина для тих, хто вірить в еволюцію, значно сумніша: теорія еволюції не має ніякого відношення до найглибших таємниць нашого буття!

Що робить мистецтво мистецтвом? Що робить творами мистецтва перші наскельні малюнки в печері Ласко? Чи були вони такими для людей кам’яного віку? Чи зрозумів би хтось із тих, хто наносив на стіну фарби, якби його прихильники назвали б його художником? Ніхто не знає відповідей на ці запитання. І навіть якби знали, це нічого б не прояснило: ані властиве цим зображенням життя, ані силу враження від них. Але насамперед – їхню загадковість і абсолютність.
Або розгляньмо як другий приклад іншу фреску, один із найдовершеніших творів мистецтва – «Таємну вечерю» Леонардо в трапезній домініканського монастиря у церкві Санта Марія делле Ґраціє у Мілані. Уже сама здатність Леонардо використати перспективу для теологічного твердження неабияк вражає.

Забудьмо драматичну сцену, коли дванадцять учнів, згруповані у чотири групи по троє, схвильовано дивлять один на одного або на свого Господа, який, заглиблений у свої думки, саме прошепотів, що один із дванадцяти його зрадить. Забудьмо про унікальну майстерність Леонардо, завдяки якій він змушує сяяти обличчя кожного з тринадцяти персонажів. Подивимося лише на краї: краї між підлогою і стінами, верхні краї килимів, прикріплених до стін у великій залі, де відбувається вечеря, краї стін у стелі, краї віконних отворів, а також паралельні до них лінії, що виходять з кесонів на стелі, – всі ці паралельні лінії в дійсності зустрічаються у безконечності. Проте на картині Леонардо вони зустрічаються у точці сходу. Митець здатен своїм чаклунством витягти її з безконечного в конечне, у межі картини. Де ж розташована точка сходу в «Вечері» Леонардо? Точнісінько на скроні, біля ока Спасителя – безконечність. Де ж іще?
Проте це лише одна з численних таємниць, що їх можна відкрити у творі мистецтва. Але навіть якби вдалося розгадати всі таємниці – суть витвору мистецтва однаково лишалася б незбагненною: його загадковість і абсолютність.
При цьому – саме тому «Вечеря» Леонардо є вдалим прикладом – справа взагалі не в оформленні «тут і зараз». Леонардо експериментував із фарбами, що мали відповідати його повільній манері малювання. Виявилося, що ці фарби не підходять для альсекко: виникли тріщини, на великих ділянках злізла фарба. Попри всі відчайдушні спроби реставраторів, доводиться констатувати, що від картини Леонардо залишилися руїни. І все ж таки від неї виходить сяяння Вічного. Мистецтво, схоже, перевищує все земне.
/…/