Уперше я дивилася його в Севастополі.
Мені було чотирнадцять.
Ми були на морі.
І то була інша історія.
Й інша я.

Але тоді я плакала так само щиро, як і сьогодні.

Просто та тодішня, і сьогоднішня я плакали – за різним.

Тодішня – за коханням і щастям.
Мріями і бажаннями.

А сьогоднішня…

Я думала, за чим же я плакала сьогодні?

І не знайшла точної відповіді.

Найпростіше сказати, що за юністю.
Легкістю в стосунках.
Вірою в безперечне і беззаперечне щастя.

Але насправді – ні.
Сьогодні я плакала за нормальним життям.

Трохи – від втоми.

І ще за тим, що світлу треба значно більше сил, щоб перемогти темряву, ніж тобі здається у чотирнадцять.

Але саме тому, що тобі давно вже не чотирнадцять, ти не можеш дозволити темряві перемогти.

Фільм, звісно, ж не про це.
Але й про це – також.

Мені здається, що це найкращий фільм forever.

Звісно, якщо ви вперше дивилися його в чотирнадцять…