Автор: Юріца ПАВИЧИЧ
Мова оригіналу: хорватська
Перекладач: Наталія ХОРОЗ
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:280
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Серія: Колекція Кримінальний Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531181

Роман «Сірники» хорватського майстра детективів Юріци Павичича переносить читача в серце Далмації, як і попередній перекладений українською мовою роман «Червона вода».
Ураганний вітер роздмухує пожежу небачених масштабів, яка перетворює гору та прилеглу місцевість на чорне обвуглене ніщо. Поліція, як і заведено при підпалах, починає пошуки піромана. Однак незабаром виявляється, що правда значно складніша. Крізь призму середземноморського нуару автор вправно описує суспільні, політичні та юридичні колізії, які змушують звичайного чоловіка та законослухняного громадянина наважитися на нечуваний злочин, який із плином часу лише масштабується. Чи міг він учинити по-іншому? Чи таких наслідків очікував і чи ладен примиритися з гіркою правдою? Відповіді на ці та інші запитання читач зможе сформулювати для себе сам.

ПОЧАТОК

0.

Того вечора сталося чимало такого, через що вітер змінив свій напрям. Трапились події, які могли й не трапитись, однак трапилися.
Мали створитися певні умови для того, щоб вітер у той четвер повернув, і вони почали формуватися, але здаля й значно раніше — над Атлантикою, де в останні дні лютого над Біскайською затокою зародився фронт теплого й вологого повітря. Океанічне повітря скупчувалося над західним узбережжям Франції впродовж кількох днів, а другого понеділка березня збилося між Піренеями та Центральним французьким масивом. Того березневого дня антициклон попрямував на схід до Середземного моря. По дорозі він торкнувся високих корсиканських гір і повернув на північ до Лігурійського узбережжя. Тож на Лігурійському узбережжі дмухав південний дощовий лебіч .
Аби наступного четверга вітер над Сплітом так раптово змінив напрям, океанічне повітря над Лігурійським узбережжям мало зіткнутися з Альпійським. Від контакту з холодним гірським повітрям утворився вихор генуезького антициклону, який попрямував на схід через простору й рівнинну долину річки По, яка не становила перепони. До ранку вівторка генуезький вихор уже був над Трієстською та Кварнерською затоками. Над Адріатикою почало дощити, як часто буває, коли зима змінюється весною.
Але для того, щоб тієї ночі вітер так раптово переріс у штормовий, мало трапитися ще дещо. По обіді на Південні Альпи, Крас і Паннонську низовину з півночі мала опуститися циклонічна депресія. До полудня вівторка фронт холодного полярного повітря з російських рівнин спустився до словенських та ліцьких западин неподалік від Адріатичного моря. Тож у долинах закружляв останній сніг, яким континент прощався із зимою. А доки в закутині прибережних гір сніжило, над їхніми хребтами нависли шапки невинно-білих хмар, які місцеві називали «брв». Була середина березня, дні стали довшими, і Адріатичне море почало прогріватися під зубатим пізньозимовим сонцем. Біля моря було тепло, з південного сходу вітер ніс сире повітря. Дув м’який дощовий сироко — вітер, насичений вогкістю, яка зводила з розуму, та нездоровою задухою.
До ранку середи епіцентр полярного антициклону почав переміщуватися вздовж прибережних гірських гребенів далі на південь і схід, змушуючи циклонічну депресію зміститися на південний схід до узбережжя. Хвіст циклону протягнув холодне континентальне повітря над узбережжям далі на південь. На північному заході погода прояснилася, і показники барометра почали рости ще до того, як сироко стишився.
Усього цього могло б і не трапитися. Але трапилося. До того ж, саме в такій хронології, яка характерна для середини березня, через що в народних метеорологічних переказах згадуються три прославлені березневі грози.
Так часто буває в середині березня, тож було так і тієї середи по обіді. Полярний антициклон, переміщаючись на південь, до сутінків середи досяг закутини Спліта. У середу пізно ввечері на верхівки Мосора і Біокова насунулися купчасті хмарні шапки, які навіть безмісячної ночі чітко біліли. У середу вдень показники барометра в Спліті почали падати. На північному заході горизонт прояснів, і з північно-західного напряму повіяла суха, холодна, але м’яка трамонтана.
Такий вітер міг протриматися ще день-два. Міг ще деякий час стабільно дути, доки хвіст антициклону не посуне глибше в бік Балкан. Але не протримався. Полярне повітря звернуло до моря й невдовзі після півночі вдарило в хребти останніх прибережних гір. Опівночі четверга фронт крижаного російського повітря досяг гір Далмації. Тим часом над морем ліниво кружляло коло іншого повітря: вологого й атлантичного, теплого й депресивного, повітря, яке з Біскайської затоки приволік генуезький антициклон.
Два фронти могли стикнутися в іншому місці, в інший час. Але стикнулись саме в той четвер невдовзі після півночі. Вітер раптово змінив напрям на дев’яносто градусів. Трамонтана переродилася в шторм, який бушував крізь гірські ущелини, сідловини й міжгір’я, провалюючись униз до теплого повітря, що стояло над поверхнею моря. Вітер зривався з вершин пагорбів, мов крижаний, лютий, нищівний водоспад. Волога зникла. Зненацька похолодніло.
Усього цього могло б і не трапитись. А втім, трапилося так, як траплялося тисячу разів над східною Адріатикою за однаковим, одвічним шаблоном, старшим за людей, за будинки, міста, нації та мови. Шаблоном, який повторювався, коли людей ще не було, і повторюватиметься тоді, коли їх уже не стане.
Усього цього могло б і не статися. Але сталося вночі в той четвер.
Над Сплітом пронісся сильний, подібний на ураган, шторм.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1. ПЕТРО

Першу звістку про пожежу Петро прочитав у саму ніч катаклізму.
Не спав допізна. Перед сном узяв до рук мобільний телефон і почав гортати новини місцевих порталів. Пролетів внутрішню політику, кримінальну хроніку та спорт. Між оголошенням про дату матчу «Гайдука» і вечірніми парламентськими дебатами зауважив новину, яка звучала геть не драматично. «Під Приморською косою, — писалося на місцевому порталі, — зайнявся маквіс та низькі чагар ники. Спалахнуло вночі. Пожежники виїхали на місце події. Пожежу взято під контроль. Вогнеборці наглядають місце пожежі».
Петро прочитав вісті без особливого зацікавлення. Перед сном підійшов до вікна подихати повітрям. Стабільно дув слабкий північно-західний вітер. Було лише трохи прохолодно, наче зима чіплялася з останніх сил перед неминучим відходом.
Чоловік засунув штору й пішов спати. Ліг на матрац на підлозі ще не облаштованої спальні. Перед сном обійняв Таню. Заколисаний її теплом ще якийсь час відчував, як жінка вовтузилася уві сні, доки нарешті не заспокоїлася. Спав міцно й спокійно.
Проспав. Усе. Проспав мить, коли Таня прокинулася. Коли почала крутитися на матраці, занепокоєна запахом і звуками. Спав, коли дружина встала, щоб перевірити, що відбувається. Прокинувся лише тоді, коли вона розбудила його перед п’ятою ранку. Таня була схвильована.
— Агов, уставай, — гукнула. — Надворі щось відбувається. Щось не те.
Поворухнувся й одразу переконався, що щось справді не те. Усе ще заспаний, укритий ковдрою, відчув, як разом із вуличним повітрям до квартири проникає гіркуватий запах гару. Пінчі — їхня чихуахуа — тривожно гавкала, мовби нові, чужі запахи її дратували. Петро помітив і Танин неспокій. Її траппістський спокій важко було порушити. Але щось таки її налякало.
Він підвівся й вийшов на балкон. Дорогою спотикався об ящики з паркетом і плиткою та відрами з фарбою, які чекали на майстрів. Хитаючись, добрався до балкона. А коли відчинив двері, у ніздрі вдарив ще більший сморід.
Тим часом вітер посилився. Чулося, як той зривається й стихає в ритмі пульсуючих нальотів. Вітер грав віконницями, ґратками й жалюзями, проникав крізь вентиляцію та стулки балконних дверей. Зі спортивного порту в бухті долинав какофонічний свист. Це було завивання шторму, що просочувався крізь мотузки, канати та щогли. Петро знав, що пожежа на такому вітрі завжди небезпечна. Але наскільки загрозлива, чоловік збагнув лише тоді, коли вийшов на балкон.
О п’ятій ранку перед ним стелився сонний Спліт: хмарочоси й житлові будинки, тисячі населених стільників у темряві, освітлені вулиці, вокзал і порт, фари поодиноких автомобілів. За освітленими контурами міста звичайними вечорами Петро розпізнавав завжди однаково темний контур гори Мосор. Проте зараз той не був темним. За останніми хмарочосами на горизонті палала вся гора. До тієї миті вогонь пожер береговий схил, перекинувся на північний бік, повернув на захід, ковтаючи схили на підході до міста. Вітер продовжував шаленіти, перед Петром розгорнулася катастрофічна сцена: помаранчевий Мосор у мерехтливому фіолетовому світлі, яке зловісно пульсувало. Горів увесь обрій. А з того обрію — зі сходу — до ніздрів долинав запах гару.
— Дідько, — вилаявся чоловік, і Таня, мабуть, машинально, схопила його за руку. Пінчі продовжувала гавкати, ніби хотіла відігнати грізний сморід і завивання вітру.
Петро не міг визначити, де почалася пожежа. Але з балкона чітко бачив, як далеко та просунулася. З півночі вогонь піднявся схилами гори, оминув примосорські села й добрався до гірського лоджа, що самотньо зяяв у темному густому лісі. На заході — у напрямку міста — вогонь уже наблизився до житлових будинків, заповз у приміські поселення, господарські та будівельні склади. З південного боку перекинувся на Приморську косу й почав спускатися до моря.
Петро стояв на терасі, паралізований катаклізмічною сценою. Аж тут почув вібрування мобільного телефона. Узяв його й помітив три пропущені дзвінки. Усі з одного номера — номера Сплітського управління поліції.
Знову озвався телефон. Петро відповів. Недовго слухав, подив на його обличчі змінило занепокоєння. Урешті коротко відповів:
— Скоро буду. Вже їду.
Таня з цікавістю глянула на нього. Не мусила будь-що питати, відповідь знала заздалегідь.
— Мушу йти, — повідомив Петро. — Через це.
Чоловік засунув мобільний телефон у кишеню й почав узуватися. Знав, що його чекає довгий день.