Видавництво Анетти Антоненко

Автор: Ісабель АЛЬЄНДЕ
Мова оригіналу: іспанська
Перекладач: Галина ГРАБОВСЬКА
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:292
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531174

Незабутня історія кохання та війни, у центрі якої — молода жінка, яка, зіштовхнувшись із найбільшими викликами, виживає та переосмислює себе. Емілія — це уособлення жіночої сили, гідності та прагнення до внутрішньої свободи. Кинувши виклик тогочасним суспільним нормам, вона їде на інший край землі, де поступово розкриває таємниці свого походження і долі. Твір наповнений атмосферою ніжності, напруги й надії, а образ Емілії залишається у серці читача як нагадування про силу любові, пам’яті та жіночого голосу в історії.

Перша частина

1

Того дня, коли мені виповнилося сім років, а саме 14 квітня 1873 року, моя мати Моллі Волш вирядила мене в недільний одяг і відвела на Юніон-сквер, аби зробити мені фотографію — єдину мою дитячу світлину, на якій я стою біля арфи з перестрашеним виглядом повішеника, що пояснюється довгими хвилинами, які мені довелося вистояти перед чорною скринькою, затамувавши віддих, і пережитим переляком від спалаху лампи. Зазначу, що я не вмію грати на жодному музичному інструменті, арфа була одним із запилюжених театральних аксесуарів фотостудії — поряд з колонами з пап’є-маше, китайськими вазами і забальзамованим конем.
Фотографом був вусатий чоловічок голландського походження, який добував хліб своїм ремеслом ще з часів золотої лихоманки. У ту пору старателі, які спускалися з гір, аби покласти свої крупинки золота на зберігання в банки Сан-Франциско, робили собі фотографії, щоб відіслати їх своїм майже забутим родинам. Коли від золота лишився тільки спогад, клієнтами студії були люди високого стану, які позували для посмертної слави. Ми не належали до цієї категорії, але в моєї мами були свої причини для того, щоб мати фотокартку доньки. Радше з принципу, ніж через скруту, вона поторгувалася за ціну з фотомайстром. Наскільки я знаю, вона ніколи нічого не купувала, не потішивши себе проханням про знижку.
— Раз ми вже тут, то ходімо подивимося на голову Хоакіна Мур’єти, — сказала вона мені, коли ми вийшли з фотостудії голландця.
На іншому боці площі, там, де можна було пройти в китайський квартал, вона купила мені булочку з цинамоном, а потім відвела в якусь брудну корчму. Ми заплатили за вхід і довгим коридором пройшли в задню частину цього закладу, де якийсь звіруватий тип відслонив важку завісу і впустив нас у залу з траурним драпіруванням, освітлену великими церковними свічками. Углибині стояв стіл, накритий чорним полотном, а на ньому — два великі скляні слоїки. Я не запам’ятала решту обстановки, позаяк заціпеніла від жаху. Поки я налякано тремтіла, учепившись обома руками в мамину спідницю, вона, здавалося, була в захваті. У першому слоїку в якомусь жовтуватому розчині плавала людська рука, а в другому була голова чоловіка із зімкнутими повіками, розтуленими губами, між якими виднілися зуби, і наїжаченим волоссям.
— Хоакін Мур’єта був бандитом. Як і твій батько. Загалом такий кінець чекає всіх бандитів, — пояснила мені мама.
Зайве казати, що тієї ночі мене мучили страшні кошмари. У мене був жар, але мама вважала, що поки хтось не стікає кров’ю, вживати якихось заходів нема потреби. Наступного дня, у тому самому одязі та клятих черевиках, які я носила вже два роки й вони мені добряче муляли, ми забрали фотографію та пішли своїм ходом в розкішний район Сан-Франциско, куди моя нога доти ніколи не ступала. Бруковані вулиці, що в’юнилися пагорбами, панські будинки з трояндовими садами й підстриженими кущами, візники в лівреях і лиснючі коні — і жодного жебрака в полі зору.
Моє життя минало в кварталі Ля-Місьйон, у строкатому й багатомовному натовпі іммігрантів з Німеччини, Ірландії, Італії, мексиканців, які завжди жили в Каліфорнії, і доволі великої групи чилійців, які прибули сюди під час золотої лихоманки в 1849 році й через кілька десятиріч лишалися такими ж бідними, як тоді, коли приїхали. Золота в них не було ані грама. Якщо їм і вдалося щось роздобути на рудниках у горах, то це відібрали в них білі, які прибули згодом. Багато з них вернулися на рідну землю без багатства, зате з чудовими історіями для оповідей, а інші залишилися, бо подорож назад була довгою й дорогою. У Ля-Місьйон були фабрики, майстерні, сміття, бездомні пси, худющі віслюки, розвішана білизна й відчинені двері — оскільки не було нічого цінного, щоб украсти.
Оте наше з мамою паломництво в недосяжний світ вищого класу вперше навело мене на думку, що ми бідні. Я маю на увазі не ту бідність, коли сидиш голодний серед щурів, як це було з моїми дідом та бабою з боку матері в Ірландії, а скрута, у якій живуть ті, хто ледве зводить кінці з кінцями. До того моменту я не помічала існування людей у кращому становищі, ніж ми, оскільки не мала з ними контакту, бачила їх лише здаля, коли ми з моїми батьками йшли в середмістя, а це траплялося зрідка. Екіпажі з лискучими конями, дами в пишних вікторіанських сукнях з мереживом, торочками й розетками, кавалери в циліндрах і з ціпками, діти в матроських костюмчиках були істотами іншого виду. В нашому кварталі жив робочий люд, усі ми були більш-менш рівними. У більшості осель там мешкали одна-дві родини з босоногими дітьми, вічно вагітними жінками й питущими чоловіками, що, як могли, намагалися заробити на прожиток. Порівняно з сусідами, наша маленька родина була заможною. Як казав мій шановний вітчим, у нас була робота, любов і гідність, а більше нам нічого не треба. А ще ми мали пристойну хатку й не мали боргів.
Я не наважилася спитати маму куди ми йдемо, тож простувала за нею то вгору пагорбом, то вниз, натираючи на ногах пухирі. У той час Моллі Волш була молодою жінкою з ангельським обличчям, тобто блаженним виразом церковних мучеників на ньому, і кришталевим голосом жайворонка, який зберігся в неї досі та є оманливим, позаяк вона сильна і владна. У тих рідкісних випадках, коли вона згадує мого батька, голос у неї міняється, і замість свого звичного дещо плаксивого тону — випльовує слова. Хоча вона мені цього не сказала, я здогадалася, що цей важкий похід у квартал багачів якось з ним пов’язаний.
Ми дійшли захекані до Ноб-Гілл на самій вершині пагорба, звідки відкривався панорамний вид на місто й затоку Сан-Франциско. Зупинилися перед найвеличнішим особняком на цій вулиці, огородженим високими залізними ґратами, які увінчували наконечники стріл, через них я розгледіла дивовижний сад із кам’яним фонтаном, де вода виливалася з риб’ячої пащі. Углибині височів величезний дім кремового кольору з портиком із колонадою та монументальними дверима темного дерева, обабіч яких сиділи кам’яні леви. Моя мати сказала, що це скоробагатьківське одоробло, але мене він страшенно вразив: мабуть, саме такими є казкові палаци. Кілька хвилин ми, відсапуючись, простояли перед цими ґратами, поки мама обтирала лице від поту й поправляла на голові капелюшок. Раптом, перш ніж вона встигла смикнути за шнурок дзвінка, з бічних дверей дому вийшов якийсь чоловік у чорному костюмі й накрохмаленому комірці, через увесь сад пройшов до нас і звернувся до моєї матері, не відчиняючи хвіртки. Думаю, йому вистачило одного погляду, щоб точно визначити наш суспільний клас, — попри всі докладені мамою зусилля мати пристойний вигляд.
— Чим можу допомогти? — спитав він зверхнім тоном з таким сильним британським акцентом, що ми його ледве зрозуміли.
— Я прийшла поговорити з паном Ґонсало Андресом дель Вальє, — відказала моя мати, намагаючись наслідувати гонористість того чоловіка.
— Вам призначено зустріч?
— Ні, але він мене прийме.
— Боюся, пані, що він у від’їзді.
— А коли вернеться? — запитала мама розчаровано.
— Важко сказати.
Чоловік прочинив хвіртку, але не впустив нас, залишивши стояти на вулиці. Він розглядав нас з голови до ніг, і думаю, дійшов висновку, що ми не становимо якоїсь загрози й не завдамо клопоту, бо його тон став трохи люб’язнішим.
— Пан дель Вальє час від часу приїздить у Сан-Франциско, але живе він у Чилі, — пояснив англієць.
І додав, що родина не приймає відвідувачів без попередньої домовленості.
— Скажіть, куди йому можна відправити листа. Це дуже важливо, — мовила моя мати.
— Лишіть його мені, місіс…
— Місіс Моллі Волш, — відказала вона, не назвавши свого прізвища по чоловікові: Кларо.
— Я особисто подбаю про те, щоб він отримав його безпосередньо, — запевнив її чоловік.
Мама вручила йому конверт, де лежала моя фотографія й записка, яка знайомила адресата з його донькою Емілією. То був не останній лист, що вона відправить моєму ймовірному батькові.
Я росла з думкою, що мій біологічний батько — багатий чилієць і я маю право на спадок, який перехопила в мене лиха доля, але що Бог в його безмежному милосерді в слушний момент передасть його мені. Нинішня економічна скрута була випробуванням, яке посилало мені небо, щоб навчити смирення, але в майбутньому я отримаю винагороду, якщо буду слухняною й доброчесною. Доброчесність вимірювалася цнотливістю і скромністю, бо ніщо так не ображає Бога, як непутяща й безсовісна дівка. Під час служби Божої у церкві і вечірньої молитви навколішки біля мого ліжка мама спонукала мене просити Бога, щоб він розтопив серця наших боржників і пробачив їх такою ж мірою, якою вони сплатять свої борги. Минули роки, перш ніж я зрозуміла, що ця візантійська мольба стосувалася мого батька.
Насправді моє дитинство було ідеальним. Мама мене балувала, але була дуже зайнятою й не мала ні часу, ні бажання за мною назирати, а вітчим був упевнений, що його принцеса не здатна на щось лихе, тому теж не стежив за мною. Він мав рацію: я була замкнутою дівчинкою, помішаною на читанні, самотньою і вразливою, що розважала себе сама і не створювала проблем, доки ураган отроцтва не перетворив мене на гарпію. На щастя, цей етап тривав недовго. Скрута, про яку говорила мама, не мала значення, адже всі довкола нас жили так само, а гіпотетичний спадок був казкою, і я остерігалась про нього згадувати, щоб з мене не насміхалися. Мене лякало, що цей загадковий чилієць, такий самий бандит, як Хоакін Мур’єта, одного дня може з’явитися, аби заявити, що я його донька, і забрати мене кудись, бо думка про розлуку з мамою наводила на мене жах, а крім того моїм батьком був Франсіско Кларо, якого я завжди називала Татком, і більш ніхто. Він був моїм батьком тоді й буде ним завжди, хоч ми й не однієї крові.
Моя мати Моллі Волш народилася в Нью-Йорку, вона була донькою ірландських іммігрантів, які приїхали в Америку, рятуючись від картопляного голоду. Почувши, що в Каліфорнії земля вимощена золотом, її батько приєднався до караванів першопроходців, які в 1849 році перетнули континент зі сходу на захід у сподіванні розбагатіти. Дорогою одна їхня дитина померла й лишилася лежати в маленькій безіменній могилі. Через кілька місяців після прибуття в молоде й хаотичне місто Сан-Франциско від виснаження померла його дружина. Та жінка, моя бабуся, героїчно витримала кількамісячну подорож, адже мусила дбати про інших дітей, але їй не вистачило відваги та волі, щоб продовжити своє існування в Каліфорнії, землі амбіційних і суворих людей, де вони знайшли прихисток, і під час одного з нападів кривавого кашлю її серце зупинилося. Удівець, мій дід, лишився сам з трьома дітьми в безжальному місті й зрозумів, що не зможе піклуватися про них, якщо хоче здійснити свій намір: знайти золото. Старшого, якому було вже дванадцять років, він узяв з собою в гори, другого віддав у найми на ранчо, а чотирирічну Моллі залишив у сиротинці, який заснували три мексиканські чернички, і пообіцяв, що приїде по неї, як тільки здобуде жадане багатство. Цього так і не сталося.
У дитинстві Моллі була покірною й побожною, здавалося, вона насолоджується стражданням. Так мені сказав мій Татко, але в це важко повірити, коли бачиш, що тепер вона стала войовницею, яка очолює вуличні протести і, озброївшись качалкою для тіста, однаково дає собі раду з п’яницями, бандитами, поліціянтами та іншими типами, які часом зчиняють у нашому кварталі колотнечу. Маленька Моллі стільки годин простоювала навколішки, так ревно постила і з такою смиренністю приймала глузування й злі жарти своїх товаришок, що її прозвали Свята Моллі. Дві молодші черниці, прості жінки, вирізняли її серед маси інших дівчаток: ану ж сталося чудо й у їхньому лоні з’явився паросток святої. Мати Росаріо, яка керувала цим крихітним релігійним осередком, попервах не зважала на надмірну побожність Моллі та божевільні сподівання інших черничок; її підопічними були осиротілі чи покинуті дівчатка, які часто поводилися дивно, однак їй довелося втрутитися, коли в одинадцятирічному віці дівча почало бачити видіння й чути голоси. Це було вже занадто. Мати Росаріо вважала, що святенництво пасує білоручкам, але тут, де любов до Бога доводять важкою працею, йому немає місця. Вона дійшла висновку, що межа між небесними посланнями і психічним захворюванням дуже розмита, і взялася радикально лікувати святість холодними купелями й олією герані. Примусила Моллі їсти тричі на день і пильнувала, щоб та потім тихцем не вибльовувала їжу, запрягла її працювати лопатою й мотикою в саду, прати в ночвах білизну, пекти в печі хліб, щіткою і лугом драїти підлогу. Поміж щоденним рисом з овочами і потом від тяжкої праці Моллі більш-менш нормально здолала важкі роки пубертату й отроцтва, але назавжди зберегла схильність до драматизму. Оскільки ніяких звісток від батька і братів вона не мала, то пройнялася думкою, що ці три черниці — її єдина родина. Вона була настільки зайнятою, що вже не мала натхнення вдавати мучеників з церковного календаря, але її релігійне покликання нікуди не поділося й у п’ятнадцять років вона захотіла вступити до новіціату.
Й отак Моллі Волш відчула неймовірне блаженство, коли їй, наче якомусь арештантові, поголили голову і вбрали її в білу груботкану сутану послушниці. Вона приєдналася до маленької групи жінок, серед яких виросла, готова душею й тілом віддатися благодійності. Воліла б вступити до закритого монастиря, суворого і страшного, спорудженого з льодяного каміння, де можна було б носити волосяницю, аби карати плоть, спати на твердій підлозі, замість подушки поклавши під голову поліно, і постити аж до зомління. Але їй довелося вдовольнитися приємнішим існуванням в глинобитній хатині сиротинця, де на дощаних ліжках лежали набиті кінським волосом матраци, а їжа була хоч і простою, зате щедрою. Мати-настоятелька, чий добрий апетит виявлявся в контурах її талії і складках жиру на стегнах, які не могла замаскувати сутана, була прибічницею доброго харчування, бо не можна служити Господу, коли не маєш ні сили, ні здоров’я.
У сімнадцять років Моллі вже могла робити те, до чого її готували: служити й просвіщати. У сиротинці було до чого докласти рук, але мати Росаріо вважала за потрібне пустити свою підопічну у світ — щоб випробувати її покликання й побачити, чи перестане та витати вхмарах і стане дещо практичнішою. Мати-настоятелька підозрювала, що в душі дівчини горить вогонь, який не зможе погамувати жодна чернеча сутана.
Світ, який мала на увазі мати Росаріо, обмежувався районом Ля-Місьйон, що бере свій початок від першої місії ченців-францисканців, яка з’явилася тут у XVIII сторіччі. Там зосереджувалося численне мексиканське населення Сан-Франциско. Через кілька днів після відкриття родовищ золота, було підписано ганебний договір Ґвадалупе-Ідальго, що поклав край війні і за яким Мексика віддала Сполученим Штатам понад половину своєї території, включно з Каліфорнією. Більшість старих маєтків мексиканців експропріювали, а селян, які жили там багато поколінь, прогнали. Деякі з них погналися за нездійсненною мрією про золото, інші стали бандитами, а решта давали собі раду, як могли. Ми знали, що деякі сусіди заробляють на прожиток, нападаючи на мандрівників на дорогах, але поки вони шанували людей з Ля-Місьйон, їх ніхто не виказував. Не раз бувало, що під час поліційної облави сусіди мусили їх переховувати, бо ті, своєю чергою, віддячували сторицею й у скрутну хвилину позичали гроші без відсотків. Банкірам ніхто не довіряв, бо ті були справжніми грабіжниками.
Моллі Волш почала працювати в маленькій школі з помпезною назвою «Гордість ацтеків». Вона складалася з глинобитної зали під солом’яною стріхою, де тулитися учні — самі лише хлопці віком від шести до сімнадцяти років. Уроки велися іспанською мовою, але серед учнів було двійко ірландських малюків і один чорношкірий, син рабів, чия родина перебралася в Каліфорнію, утікши з Алабами під час громадянської війни. Усі троє швидко вивчили мову. У скромному приміщенні стояли довгі столи й кілька лавок і стільців, які подарували сусіди, у кутку дров’яна піч, щоб у туманну погоду розганяти сирість і смажити яйця, шафа зі шкільними матеріалами, а на подвір’ї — вбиральня. А ще був курник, що забезпечував яйцями для полуденка, який готували для дітей, адже деякі з них приходили до школи з порожнім шлунком. У Каліфорнії ще лишалися деякі впливові іспаномовні родини, але їхні діти здобували освіту в церковних школах далеко від Ля-Місьйон. Учні «Гордості ацтеків» були бідними.
Засновником школи, директором і єдиним учителем до прибуття Моллі був метис з Чівави на ім’я Франсіско Кларо, котрого всі знали як дона Панчо — справжній мудрець, який усе своє життя вчився, охоплений месіанським прагненням пояснити всесвіт, життя і смерть. Ніщо не могло сховатися від його пристрасної допитливості, як і від вражаючої пам’яті. Його бажання пробудити у своїх учнях жагу до знань розбивалося об сувору реальність, адже заледве навчившись так-сяк читати, писати й рахувати, хлопці були змушені кидати школу, щоб піти працювати. Рідко хто вчився довше, ніж рік чи два. Навіть найменші мусили допомагати своїм батькам і заробляти на хліб.
Дон Панчо зустрів молоду послушницю з шанобливою вдячністю. Вона була йому потрібна. З нею як помічницею він міг розділити учнів. Розгородив єдину класну залу паперовою ширмою, розмальовану чаплями та імператорами, яку він придбав у китайському кварталі, сам узявся вчити старших хлопців, а вона зайнялася молодшими. А ще він доручив Моллі невдячне завдання збирати пожертви на школу, що давали ті нечисленні мексиканці, яким добре велося, і грошовиті білі, яким хотілося заглушити докори сумління, що ними зазвичай супроводжується надмірна захланність. Їй, з її ангельським личком, делікатними манерами й сутаною черниці, важко було відмовити в тому, що вона просила на благодійність. Як стверджувала мати Росаріо, чистокровна метиска, напівпрозора шкіра й сині очі Моллі відчиняли перед нею багато дверей, що були зачинені для кольорових людей.