Автор: Євгенія КОНОНЕНКО
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:208
Формат: 84х108/32
Жанр: Роман
Рік видання:2026
ISBN: 9786175530986

Сучасним українцям не хочеться повертатися пам’яттю в часи, коли центром тяжіння для багатьох була Москва — або Ленінград. Та саме до цієї епохи звертається Євгенія Кононенко в романі «Бідні родичі», показуючи, як імперський «московський проєкт» формував культурні й життєві вибори українців, відсуваючи на маргінес власну ідентичність.

Текст вибудовує історію України різних періодів крізь призму радянських міфів, насамперед — міфу так званої «великої вітчизняної війни», який ще довго залишався одним із головних інструментів легітимації імперської влади. Одна з ключових ліній роману — деконструкція цього міфу: «київська підпільниця», яку офіційна історія десятиліттями звеличувала як комсомолку-героїню, виявляється зовсім не загиблою мученицею, а людиною, що втекла з Києва й згодом жила в Нью-Йорку.

Її повернення в Україну в добу перебудови відкриває болісну правду про приватні й суспільні механізми радянської системи — дефіцит, страх, цинізм номенклатури, яка паразитує на чужих зв’язках і ресурсах.

Роман стає важливим свідченням про те, як Україна виборює право на власну пам’ять і правду, а відтак — на державність і незалежність.

Замовити книжку

Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести.

Перше послання до Коринтян, 10. 13

***
…І стався той рідкісний збіг, коли вона лишилася в оселі сама. Дочка Тала пішла на день народження до однокласника, це була подія, яка планувалася давно. Дівчину проінструктували, щоб вона неодмінно зателефонувала, коли рушатиме додому, щоб її зустріли на зупинці тролейбуса. Отже, Тала не з’явиться несподівано. Але ж от і мати також подалася в гості до давньої подруги, яка мешкає неподалік, і попередила, що може затриматися. Тож прийшов той вільний вечір, коли вона нарешті зможе здійснити давно задумане.
Ще кілька місяців тому вона помітила, що вечорами у перервах між домашніми завданнями Тала щось записує у зошит, обгорнений іноземною газетою. Не раз вона бачила, як дочка, коли хтось наближається до її письмового столу, похапцем кладе на цей зошит книжку або інший зошит. А коли щось пише в інші зошити, не ховається, продовжує собі писати рівняння або вправи з української, російської чи іноземної мови.
В дочки Тали — грамоти за кожен клас: «За відмінні успіхи в навчанні та зразкову поведінку». Коли вона кудись іде в гості чи на прогулянку, завжди повертається вчасно. Крім відмінних успіхів в обов’язковій програмі середньої школи, ходить на гуртки. Косметикою не користується, хоча дівчата її віку вже і вії підфарбовують, і пудряться, малі сучки, і патли крутять на бігуді. А її дочка цього не робить і у дзеркало дивиться без надмірностей, більше в книжки. Здавалось би, можна не перейматися, чим дівчина займається у вільний час. Але після тієї жахливої історії з Мірою Гінзбург, яка, наче підводний землетрус, скаламутила спокійний плин ріки їхнього життя-буття, прагнення знати, а що ж воно там, у русявій Талиній голівці, стало нестерпним, як невиліковна хвороба. Мати вистежила, куди дочка кладе той товстий зошит, обгорнений іноземною газетою. І ось тепер, коли прийшло усвідомлення, що протягом як мінімум двох годин сюди напевне ніхто не прийде, жінка кидається до письмового столу біля вікна. Стає на коліна, відчиняє дверцята тумби, намагається висунути нижню шухляду. Шухляда йде з великим опором, у чому справа? От воно що: між правою стінкою тумби і, власне, тією клятою нижньою шухлядою запхано складений папірець. Мати обережно виймає той запобіжник, тепер шухляда йде значно легше, а під нею, як і передбачалося, лежить той таємний зошит. Це щоденник, її щоденник! Не той щоденник з п’ятірками, який дочка носить зі школи, який мати щотижня підписує. А той, куди вона крадькома записує те, що ховає від найближчих людей.
Не підводячись з колін, жінка розгортає зошит і читає там, де він розкрився:

7 листопада 1984 року
Дивилася по телевізору парад на Красній площі. Відчувала неймовірне хвилювання і гордість за СРСР. Особливо коли почали грати марш авіаторів: у кожному пропелері дихає спокій наших границь. Мимоволі подумала: як було б добре бути там, а не тут, перед телевізором.

Мати спантеличена і розлючена. Вона сподівалася знайти на цих сторінках одкровення дочки про ті паскудства, якими вони займалися з Мірою Гінзбург, а натомість у таємному зошиті — отаке! Жінка судомно гортає сторінки, списані охайним почерком відмінниці, але всюди оця радянська риторика перших сторінок газет і офіційних програм телебачення, на яких радянські телеглядачі стишують звук, чекаючи на популярно-вульгарний «Кабачок трінадцать стульєв». У приватних розмовах фразами з програми радянських теленовин «Врємя» послуговувалися хіба для того, щоб у неявній формі познущатися з радянської дійсності. А ця мала негідниця, її дочка Тала, відверто знущається. І робить це так майстерно, що будьяка реакція у відповідь зробить із матері кретинку номер один.
Мати безнадійно розгортає першу сторінку того зошита й читає:

Я починаю вести свій щоденник. Мені не хотілось би, щоб хтось читав його. Не раз я чула від мами й бабусі: хто не робить нічого поганого, тому й ховати нема чого. Я не роблю нічого поганого, коли починаю ці записи. Щоденник пишуть, щоб краще розібратися в собі, у своїх думках. Я впевнена, що мої мама й бабуся дуже порядні люди й тому ніколи не читатимуть нічого з цього зошита, навіть якщо я випадково забуду заховати його. А тим більше не робитимуть обшук у моїх шухлядах, щоб довідатись, а чи не веду я часом щоденник. І тому я спокійна: перечитувати все те, що я пишу зараз, буду лише я сама.

Мати не може знести прочитаного. Стоячи на колінах перед тумбою письмового столу своєї дочки, вона заходиться несамовитим плачем, від якого здригається все їхнє безладне житло, безнадійно захаращене потрібними, а ще більше непотрібними предметами. Замість того, щоб нарешті відкрити велику таємницю, вона, як то кажуть, вхопила шилом патоки. Облизня впіймала. Її знову пошила в дурні її ж власна дочка. І нічого тут не скажеш у відповідь! І доки їй бути вічною дурепою? Доки? Доки?
Не підводячись з колін, вона схлипує й розгойдується, наче дитяча іграшка ванька-встанька, у дочки було кілька таких, коли вона була мала і ще не така розумна… і в кого ти така розумна, Тало?!

***
Тала Братко, учениця сьомого класу київської спеціалізованої середньої школи з поглибленим вивченням ряду шкільних предметів, поспішає до гардероба, звично прискорюючи ходу у вестибюлі, де ліворуч — кабінет директорки школи Ганни Василівни, а праворуч — портрет Тали Кирієнко. З чорно-білої світлини, прикрученої до білої мармурової дошки, дивиться юна дівчина, трохи старша за Талу Братко. Під портретом дати: 1927–1943 — вона прожила всього п’ятнадцять років, бо загинула від рук німецько-фашистських окупантів. Тепер ім’я Тали Кирієнко носить піонерська дружина цієї школи.
Талу Братко поєднують із Талою Кирієнко кревні родинні зв’язки. Тала Кирієнко — це красуня з природними пишними кучерями (ніяке спання в бігуді не забезпечить таких!) і чарівною посмішкою. Тала Братко — це, на перший погляд, задрипане створіння з недоречно тугими кісками, в круглих, дещо комічних окулярах. Саме в такій стилістиці малюють карикатури на зазнайкуватих відмінниць, які деруть носа. Тала Братко, хоча і відмінниця, але не є ні задрипаною, ні зазнайкуватою.
Семикласниця мала б пишатися своєю прямою дотичністю до відважної київської підпільниці, про яку вряди-годи пишуть у київських газетах, щоправда, там щоразу відтворюються ті самі кілька речень майже без змін:

Народилася в Києві в родині червоного командира і викладачки Київського університету. Росла здібною і допитливою. Вчилася в київській школі лише на відмінно. Мала щасливе дитинство, яке пішла захищати, коли в Київ увірвалися німецько-фашистські загарбники. Не могла бачити, як підступні окупанти плюндрують святе древнє місто, тож відважна юна киянка доєдналася до лав підпілля. Схоплена німецько-фашистськими окупантами під час виконання відповідального завдання підпільного райкому…

Хоча учасники Великої Вітчизняної — то наша слава і гордість, але учениця-відмінниця київської школи напевне хотіла б, щоб героїчної Тали в її житті було трохи менше. Є речі, які можна пізнати, лише якщо був у цій шкурі, жив у цьому просторі. В них удома теж є великий портрет Тали Кирієнко. Але якщо до домашнього портрета під склом у дерев’яній рамі вона звикла, то цей, шкільний, тривожить її вже сьомий рік. Хтось із учнів школи неодмінно з нотками знущання привітається з дівчиною:
— Привіт, Тало-два!
Та хіба лише це? Ще в початковій школі класовод Гафія Матвіївна змушувала маленьку Талу з доброго дива переписувати сторінку в зошиті, щоб жодної найменшої помилочки не було, хоча іншим учням пробачала і перекреслення, і навіть підтерті частинки літер.
— А тобі не можна, бо ти завжди маєш пам’ятати, чиє ім’я носиш!
Потім про завелику суворість Гафії Матвіївни довідалося керівництво школи, і таке ставлення до школярки зі славетної родини схвалено не було. Тож класовод круто змінила політику, почала піднесено вихваляти ученицю Братко до речі й не до речі. Обидва варіанти витримати було складно. Здібна Тала Братко і без підтримки Тали Кирієнко засвоює шкільні знання краще за середній учнівський рівень. Проте від Тали Кирієнко Талі Братко не подітися нікуди: вчитиметься погано — її будуть соромити іменем відважної підпільниці, а як учитиметься добре, хвалитимуть, підключаючи до похвальби ту саму героїню-родичку, чиє ім’я вона носить.