Книжка, яка стане багатьом в пригоді
Учора пізно ввечері, перегорнувши останню сторінку цієї історії, я відчула, як всередині все завмерло
І попри те, що фінал книжки дає світло, а авторка попереджає про це ще з самого початку, попри крихку надію, яка лишилася в серці, мене накрила хвиля обурення і неприйняття
Це невигадана історія і мабуть через цей факт так сильно вражає. Це біографія, свого роду мемуари, це спогади і копання у собі і в своєму минулому, це свого роду спроба переосмислення, щоб могти рухатися далі
Ми бачимо жінку, яка має діагноз комплексний посттравматичний стресовий розлад з дитинства. Жінку, яка зазнала фізичного і психологічного насильства з боку батьків. Жінку, яка страждає від панічних атак, депресії і проблем у стосунках. Жінку, яка починає копатися в минулому, бо розуміє, що мусить це зробити заради себе
Оповідачка детально веде нас подіями, які беруть початок з дитинства. Ми бачимо те, чого не мало статися. Те, що зламало. Те, що лишило рани
Слід віддати їй належне, вона вивчає наукові дослідження про вплив травми на мозок і тіло, випробовує різні підходи до терапії і я постійно ловила себе на думці, що таку дорогу до зцілення не кожен здатен пройти. Тут треба сила, витримка і мужність, адже іноді пошуки завдають болю, з яким важко справитися
Ця книжка може стати помічною для тих, хто теж хоче побороти колишні травматичні спогади, які отруюють життя. Помічною в плані прикладу, який може надихнути
Сьогодні пів дня думаю про цю книжку. Не відпускає
Не знаю, чи варто її радити, та я все ж таки насмілюсь) така література потрібна, вона чіпляє і змушує думати.
І раджу її прочитати батькам… прочитати і замислитися над сказаними словами своїм дітям, над моментами знецінення, приниження… а про фізичні травми годі й казати, та як би не було страшно, для когось це реальність
«Що знають мої кістки» Стефані Фу



