Ця книжка рятувала мене двічі.

Уперше – у лютому.
Я тоді свідомо лишилася в Києві. І щоб не поїхати дахом, перекладала рукопис, який отримала у видавництві напередодні.

Тоді було все і простіше, і складніше, ніж зараз.

Було більше паніки й більше тривожних новин. Нас щойно видерли з кров’ю з мирного життя, то ж рани боліли від кожного руху.

Але було світло, вода, тепло.
Віра швидку перемогу.
Більше сил.

З усього згаданого з тієї до зими сьогоднішньої лишилася тільки віра в Перемогу.
Не швидку, але беззаперечну й остаточну.

А ще сьогодні я побачила у книгарні, що книжка вже вийшла.

Мені й забулося, як її перекладала на підлозі у ванній у старому боксерському шолому на голові і зі свистком на зап’ястку (чесне слово, не смійтеся, я вірила тоді свято, що це якщо не врятує, то допоможе під час прильоту). І як трималася за той переклад як за острівець стабільності у морі хаосу й паніки.

Відтоді багато чого змінилося.
Навіть я.
А проблеми, що навалилися, – нерівня тим, що були на початку війни.

Але сьогодні я побачила її на вітрині, купила й згадала, що тримало мене при тямі у ті непрості березнево-лютневі дні.

Простота порад автора.
Його якась аж дитяча наївність.
Невимушена віра в те, що все залежить від нас.
Нескладність рішень.
Легкий пафос, з якого можна покпинити.
Безжурність.
Спокій.
Беззастережна надія на краще.

Усе, чого нас тимчасово позбавили, бо комусь захотілося нашої землі.

Я читала її при світлі налобного ліхтарика і розуміла, що знову знаходжу поміж простих рядків відповіді на складні запитання.

Як тоді, у лютому, знаходила точку спокою, коли перекладала.

Ця книжка двічі увійшла в моє життя.
І обидва рази – по-різному.

Тому рекомендую.
Ідеальне читання біля коминка, свічки чи ліхтарика на акумуляторі.

Розслаблює. Ненав’язливо спонукає до роздумів.
Без властивої мотиваційній літературі агресії.
Просто й наївно.

Можна читати й не думати. Але можна читати й думати про своє.

Особисто мені такого зараз і бракує.