“ХР” та майбутнє російської культури.
1. Давайте згадаємо першу російську еміграцію 20-30 років. “Велику літературу”, яка поїхала прикрашати собою паризькі салони, ресторани та таксі, хто як зміг, в якості відвідувачів чи працівників. Тих, хто написав про “россию, которую мы потеряли”, тих, хто швидко повернувся, як Червоний граф Алексєй Толстой або дружина резидента Марина Цвєтаєва, тих, хто дочекався кінця радянщини, як Бєрбєрова або Одоєвцева, хто повернувся в книгах, як нобеліат Іван Бунін або закоханий в Гітлера ідеолог путіна Іван Ільїн. Що у них майже всіх спільне – це захоплення імперськістю великої росії. Саме тієї, яку прогавив микола другий разом зі своїми распутіними-дідеріхсами-алєксєєвими, тієї, що відновили ленін зі сталіним, оспівали максим горький з демьяном бєдним та федор гладков з михайлом шолоховим.
2. Що головне в російській культурній еміграції зараз? Ненависть до путіна. Це він, своєю невдалою війною не дав їм насолоджуватися своєю видатною роллю у “великій” російській культурі за великі (вже без лапок) гроші, не втрачаючи обличчя перед західними колегами та майбутніми істориками літератури. Це їхнє життя стало небезпечним через війну. Це їм потрібно ходити по канату і падати в шпагат, щоб зберегти своє ліберальне обличчя, сказавши пару слів про “нещасну україну” і надати пару пожовклих рублів на підтримку чогось максимально гуманітарного в Україні, щоб випадково не звинуватили на батьківщині в підтримці ЗСУ. Бажано паралельно зітхнути про російських хлопчиків або дати своє ім’я збору на підтримку вивозу українських дітей в російські “благодійні” моральні катівні, але бажано так, щоб не дізналися в Парижі. Це вони збираються на форуми про майбутню росію, ділять посади в вигнанських урядах та обговорюють, що крим не тільки не бутерброд, а ісконна скрєпна територія з часів катерини. Це вони не можуть знайти спільну мову через те, що одні вже оголошені іноагентами і стають членами привілейованого клубу агентів фсб в екзилі, а інші ще ні.
3. Звісно, не всі. Дійсно, є ті, хто спокійно допомагає ЗСУ, уникає тусовок і має чисте обличчя і совість. А є ті, хто намагається бути в цій категорії і навіть рахує себе в ній, але весь час “чомусь” не робить останнього кроку, щоб розірвати зв’язок з “центром” і весь час стає фігурантом обговорення.
4. В даному випадку мова про Бориса Акуніна. Дійсно, видатний письменник. Гуманіст. Інтелектуал. Імперець. І останнє завжди перемагає все інше.
На початку вторгнення я написав пост, який є в коментарях. Я колись видав Алтин-Толобас українською, зустрічався з автором, поважав його. В пості, тоді, в квітні 2022 я намагався переконати його, що потрібно повністю порвати з росією, залишити читачів без книжок, а державу без податків. Попереджав, що це все одно відбудеться. Відбулося. Але це зробила російська влада за нього. Логічне рішення. Українська теж, логічним чином зупинила продаж книжок тут через імперськість в його “історичних” творах.
Сьогодні маємо нову історію. Спокійне звернення автора до читачів-одеситів з проханням відстежити інформацію про наявність огорожень на Приморському бульварі в Одесі. В пості ані слова про знищення інфраструктури Одеси російськими покидьками-пушкіністами, про загибель людей, про прильоти до історичного центру. Ні – просто напишіть, під яким кутом обрив, чи є перила, бо потрібно для нової книги. Впевнений, книга не про обстріли. Це щось історичне, можливо з сучасністю, скоріш за все, черговий романтичний спогад про знищення нквс “хороших руських” того часу.
5. А тепер головне, про що я хотів сказати. Вже зараз, у вигнанні, створюється “велика емігрантська російська література”. Вони повернуться і до росії і до світової видавничої спільноти. Багато хто з неї і не був викинутий, але хтось трошки принишкнув. Вони повернуться писати про трагедії “маленького русского человека”, про “наших хлопчиків”, які героїчно захищали мирні російські міста, про війну, яка знищила сім’ї, про героїв-навальнинців, про майже класика-прілєпіна, про знищених бомбами “воєнкорів-пропагандистів”, про полководців-які завжди поза політикою, про помилки злочинної влади, через яку війна тривала так довго і не була виграна. Дійсно, хтось це зробить так талановито, що уникне всіх моральних питань з боку світових видавничих концернів і отримає світові премії, можливо, і нобелівську.
6. А що нам? Нарешті зрозуміти, що книговидання це безперервний процес, який потребує консенсусу в суспільстві щодо національної культури, великих грошей та обережного становлення до власного творчого потенціалу. Сотні талановитих письменників вже не з нами через російських вбивць. Тільки Фоліо вже тільки за останній рік видало 3 книжки авторів, які загинули, не побачивши їх.
Інформаційна політика теж потребує консенсусу хоча б всередині влади, грошей і професіоналів, які при справі і яким довіряють. Не бачу сьогодні нічого з цих трьох факторів в дії.
Слава Україні.