Її звали Цюця.

Щонайменше на Цюцю вона озивалася, коли кликали їсти.

Їсти кликали нечасто, бо хазяїн частіше пив, ніж їв. Їсти їй носила Ганька. Вона жила через рівчак і три городи і приходила коли раз у день, а коли двічі.

Разів із кілька Цюця думала переселитися до Ганьки, але у Ганьки уже був здоровезний Біос у будці на ціпку і малий Жучок у дворі без прив’язі. Біос міг заввиграшки перекусити Цюцю навпіл, але не звертав на неї уваги. Зате Жучок щоразу вчиняв такий лемент, що Ганька брала мотузку, крутила зі старої ганчірки ошийника, кликала Цюцю й вела через три городи й рівчак додому прив’язувати.

Цюця слухняно йшла. Щоб кілька наступних дней не менш слухняно виглядати Ганьку, а тоді знову перегризти мотузку і повернутися в надії, що цього разу Жучок її не вигавкає з двору.

– Непутяща собака, – казав хазяїн. Не раз, і не двічі.

А тоді йому принесли “путящу” – молоду, вгодовану, без бліх.
Хазяїну терміново знадобилася Цюцина будка, мотузка й ошийник.

Цюця помирала дві доби.

Дві доби повзла через три городи і клятий рівчак.

Аж тоді її знайшов Жучок. І привів Ганьку.

Ганька плакала, сипала прокльонами, казала, що “цей гад навіть собаку нормально отруїти не може”.

Принесла Цюцю в подолі у двір. Поїла Цюцю водою, заливала у пащу щось гидке, тикала носом у тепле солодке молоко й просила не помирати.

Вив Біос. Дзвяволів Жучок.
Гелготіли гуси, репетували кури, волав півень, ревіла корова.

Цюці здавалося, що проти неї повстав світ. Але встати й піти не було сил. Тому – лишилася.

Біосу начхати на Цюцю. Жучок і досі не змирився.
А Цюця – щаслива: нарешті живе із Ганькою.

У великій коробці у дворі.

І найвідданішої собаки у цілому світі не знайти.

Червень, 2018.

P.S. Фейсбук нагадав мені цю історію, і часи, коли в мене були сили історії переповідати.