Автор: Бенджамін МОЗЕР
Мова оригіналу: англійська
Перекладач: Олександра Туркало
Обкладинка: тверда
Кількість сторінок:416
Формат: 70х100/8
Жанр: Науково-популярна
Рік видання:2026
ISBN: 9786175531198

Народжена в Україні Кларісе Ліспектор — одна з найзагадковіших постатей бразильської літератури, чия краса, геній та ексцентричність інтригували Бразилію, а її творчий доробок не лише посів чільне місце в національній літературній традиції, а й став надбанням світової літератури.

У своїй книжці «Чому цей світ? Біографія Кларісе Ліспектор» лауреат Пулітцерівської премії з критики (2020) Бенджамін Мозер ретельно й водночас захопливо розкриває життєву і творчу історію геніальної письменниці, спираючись на її твори та численні документи й свідчення, зібрані на трьох континентах — від Чечельника до Ресіфі, від Неаполя та Берна до Вашингтона й Ріо-де-Жанейро.

ВСТУП: СФІНКС

У 1946 році молода бразильська письменниця Кларісе Ліспектор поверталася з Ріо-де-Жанейро в Італію, де її чоловік обіймав посаду віцеконсула в Неаполі. Додому вона прибула як дипломатичний кур’єр, везучи депеші до Міністерства
закордонних справ Бразилії, та, оскільки звичні шляхи між Європою й Південною Америкою були перервані війною, її подорож до чоловіка пролягла незвичним маршрутом. Із Ріо вона вилетіла до Наталу, що на північно-східному узбережжі
Бразилії, далі — на британську базу на острові Вознесіння в Південній Атлантиці, потім до американської авіастанції в Ліберії, звідти до французьких баз у Рабаті та Касабланці, а тоді, через Каїр та Афіни, — у Рим.
Перед кожним відрізком шляху вона мала кілька годин або й днів, щоб озирнутися навколо. У Каїрі бразильський консул з дружиною запросили її в кабаре, і там вони з подивом побачили екзотичний танець живота під знайомі звуки хіта
карнавалу Ріо 1937 року — пісні Кармен Міранди «Я хочу матусю» («I Want Mommy» — англійська версія відомої бразильської карнавальної пісні «Mamãe eu quero (“Я хочу мамочку”)», написаної 1937 року Вісенте Пайво та Жараракою. Кармен Міранда зробила її всесвітньо відомою завдяки своїм виступам у Ріо та Голлівуді).
Сам Єгипет її не вразив, писала вона подрузі в Ріо-де-Жанейро. «Я бачила піраміди, Сфінкса — якийсь магометанин у “пісках пустелі” ворожив мені по долоні й сказав, що в мене чисте серце… Коли вже мова про сфінксів, піраміди,
піастри — то це все має вигляд жахливого несмаку. В тому, щоб жити в Каїрі, є щось майже непристойне. Дуже складно відчути щось особливе, бодай щось, що не передбачене путівником».
У Єгипет Кларісе Ліспектор більше не поверталася. Та багато років по тому згадувала ту коротку екскурсію, коли серед «пісків пустелі» зійшлася поглядом із Сфінксом.
«Я її не розгадала, — писала горда й вродлива Кларісе. — Але й вона не змогла розгадати мене».

*

На час своєї смерті 1977 року Кларісе Ліспектор уже стала однією з міфічних постатей Бразилії — Сфінксом Ріо-де-Жанейро, жінкою, яка зачаровувала своїх співвітчизників ще зі своїх ранніх років. «Її поява приголомшила мене, — зга-
дував поет Феррейра Ґуллар про їхню першу зустріч. — Зелені мигдалеві очі, високі вилиці, вона скидалася на вовчицю, на чарівну вовчицю… Я подумав, що якщо побачу її ще раз, то закохаюся безнадійно». «Були чоловіки, які не могли
мене забути й через десять років, — зізнавалася вона. — Один американський поет погрожував накласти на себе руки, бо я не була зацікавлена в продовженні знайомства з ним». Перекладач Ґреґорі Рабасса пригадував своє «збентеження від зустрічі з тією рідкісною людиною, що ззовні була як Марлен Дітріх, а писала як Вірджинія Вулф».
Сьогодні в Бразилії її вражаюче обличчя прикрашає поштові марки. Її ім’я додає престижу елітним житловим комплексам. Її твори, які за життя часто відкидали як надто герметичні чи незрозумілі, продають у торгових автоматах на
станціях метро. В інтернеті сотні тисяч її прихильників, і рідко минає місяць без виходу нової книжки, що розглядає той чи інший бік її життя й творчості. «Достатньо було вимовити її ім’я, щоб будь-який освічений бразилець одразу впізнав
його, — зауважив іспанський видавець. — Усі її знали, бували в неї вдома й мали якусь історію, пов’язану з нею, як аргентинці — з Борхесом. А щонайменше — були на її похороні».
Французька письменниця Елен Сіксу сказала, що Кларісе Ліспектор була тим, ким став би Кафка, якби народився жінкою, або «якби Рільке був єврейською бразилійкою, народженою в Україні. Якби Рембо був матір’ю і дожив до п’ятдесяти.
Якби Гайдеґґер перестав бути німцем». Спроби описати цю невимовну жінку часто тримаються в такому ключі, чіпляючись за надзайменники, хоча ті, хто знав її особисто чи з книжок, наполягають: найразючіша риса її особистості, її
аура таємничості — вислизає від опису. «Кларісе, — написав поет Карлус Друмонд ді Андраде, коли вона померла, — прийшла з однієї таїни / і вирушила в іншу».
Її незбагненний вигляд захоплював і тривожив усіх, хто її зустрічав. Після смерті подруга написала: «Кларісе була чужинкою на землі, йшла світом так, наче прибула серед ночі в незнайоме місто під час загального транспортного страйку».

*

«Може, найближчі друзі та друзі тих друзів щось і знають про її життя, — писав один інтерв’юер 1961 року. — Звідки вона, де народилася, скільки їй років, як вона живе. Але вона про це ніколи не говорить, “бо це дуже особисте”»10. Вона майже нічого не видавала назовні. Десятиліття по тому інший розчарований журналіст підсумував відповіді Кларісе на інтерв’ю так: «Не знаю, не знайома з цим, ніколи не чула, не в курсі, це не моя сфера, важко пояснити, не знаю, не вважаю, ніколи не чула, не знайома, немає, так не думаю». За рік до смерті репортер, який приїхав аж з Аргентини, спробував розговорити її. «Кажуть, ви дуже закрита, складна, не любите говорити. Але мені так не здається». Кларісе відповіла: «Очевидно, вони мали рацію». Після низки односкладових відповідей журналіст заповнив тишу
розповіддю про іншого письменника.

«А вона не сказала нічого. Я навіть не знаю, чи вона на мене подивилася. Встала й промовила: “Може, я поїду взимку в Буенос-Айрес. Не забудьте взяти книжку, яку я вам дала. Там знайдете матеріал для своєї статті”.
Вона була дуже високою, з каштановим волоссям і шкірою, пам’ятаю, на ній була довга коричнева шовкова сукня. Але можу й помилятися. Коли ми виходили, я зупинився перед її портретом, написаним олією.

“Де Кіріко”, — сказала вона, випередивши моє питання. І вже біля ліфта: “Вибачте, я не люблю розмовляти”».

У цій порожнечі відомостей постала ціла міфологія. Читаючи свідчення про Кларісе з різних періодів її життя, важко повірити, що йдеться про одну й ту саму людину. Розбіжності між цими образами були зовсім не дрібні. Колись її імʼя «Кларісе Ліспектор» навіть вважали псевдонімом, її справжнє ім’я стало відомим лише після смерті. Де саме вона народилася й скільки мала років, теж лишалося неясним. Сумнівалися в її національності, а рідна мова була оповита туманом. Одне авторитетне джерело впевнено стверджує, що вона була правих поглядів, інше натякає на комуністичні симпатії. Хтось наполягатиме, ніби вона була побожною католичкою, тоді як насправді вона була єврейкою. Подейкували навіть, що вона лесбійка, а в певний момент ходили чутки, ніби вона взагалі чоловік.
Дивним у цьому клубку суперечностей є те, що Кларісе Ліспектор — аж ніяк не постать, відома з уривків античних папірусів. Вона померла трохи більш ніж тридцять років тому. І лишилося чимало людей, які добре її знали. Вона прославилася ще зовсім в юному віці, її життя широко висвітлювала преса, а по собі вона лишила велику епістолярну спадщину. І все ж небагато хто з великих митців сучасності досі настільки радикально незнаний. Як може людина, що жила у великому західному місті середини двадцятого століття, давала інтерв’ю, мешкала в багатоповерхівках і літала літаком, лишатися такою загадковою?
Вона сама якось написала: «Я настільки загадкова, що й сама себе не розумію».

*

«Моя таємниця, — наполягала вона деінде, — у тому, що в мене немає жодної таємниці». Кларісе Ліспектор могла бути балакучою й відвертою так само часто, як мовчазною й незрозумілою. На загальний подив, вона вперто стверджувала,
що вона проста домогосподарка, і ті, хто приходив у пошуках Сфінкса, так само часто знаходили єврейську матір, яка пригощала їх тістечком і кока-колою. «Мені потрібні гроші, — сказала вона одному журналістові. — Позиція міфу не надто зручна». Наприкінці життя, пояснюючи свою відмову від інтерв’ю, говорила: «Вони не зрозуміли б Кларісе Ліспектор, яка фарбує нігті на ногах у червоний».
Понад усе їй хотілося, щоб її поважали як людину. Вона була приголомшена, коли знаменита співачка Марія Бетанія впала їй до ніг зі словами: «Моя богине!».
«Боже мій, — вигукнула одна з героїнь Кларісе, — та бути людиною важче, ніж бути святою!» У меланхолійному тексті «Профіль обраної істоти» вона описує власний бунт проти створеного образу: «Істота взялася підпільно нищити фотографію: вона робила чи говорила речі настільки протилежні до зображення, що воно ворушилося в шухляді. Її надією було зробити себе більш живою за фотографію.
Та що сталося? Сталося те, що все, що істота робила, лише підправляло портрет, прикрашало його».
Легенда виявилася сильнішою за неї. Наприкінці життя, коли її запитали про неприємний коментар у газеті, вона визнала: «Я добряче роздратувалася, але потім відпустила. Якби я зустріла [його автора], то єдине, що сказала б: слухайте,
коли пишете про мене, то це Кларісе з “с”, а не з двома “s”, гаразд?» Та все ж вона ніколи остаточно не відмовилася від надії бути сприйнятою як справжня людина, і її протести проти власної міфологізації зринають у найнесподіваніших місцях. У газетному нарисі, присвяченому — кому б ви думали? — новій столиці Бразилії, виривається дивний вигук: «Священний монстр помер: на його місці народилася маленька дівчинка, яка втратила матір».

*