Язбек Самар
19 жінок. Сирiйська сповiдь / Самар Язбек ; пер. з араб. С. Рибалкіна. – Київ : Ніка-Центр, 2021. – 248 с.
ISBN 978-966-521-773-2

Війна – це завжди війна, з усіма її жахіттями, і кому, як не українцям, знати про це. А жінки – то завжди жінки, створені для щастя, а не страждань. Але життя вносить свої корективи…
Одна з найкращих і найпромовистіших книжок всесвітньо відомої журналістки Самар Язбек присвячена двом найболючішим для неї темам – Сирії та жінкам. Своєю творчістю авторка відкрила людству безпрецедентне бачення сирійського конфлікту, нагадуючи світові, що ті, хто переживав громадянську війну, були звичайними людьми, які просто хотіли гідно жити у власній країні. Язбек зосереджується на мовчазній та замовчуваній рушійній силі революції – на жінках. Хоча жінки Сирії масово брали участь у бойових діях, часто навіть на передовій, їм доводилося боротися не тільки з режимом, чи з ІДІЛ, чи з іншими повстанцями-ісламістами; їм протистояло усе патріархальне су¬спільство, включаючи революціонерів-чоловіків. Кожен розділ книжки – це відверті свідчення дев’ятнадцяти різних оповідачок, яким Язбек надає узгодженості, поважаючи голос кожної жінки та зберігаючи їхній особливий стиль. Усі ці жінки – представниці середнього класу, усі вони освічені та мають університетські дипломи. Вони брали участь у повстанні, бо їм була небайдужа доля своєї країни, своєї сім’ї та сирійських жінок.Читач знайде багато спільного між сирійськими та українськими реаліями. І нехай ця книжка допоможе світові стати бодай трішечки кращим.

Самар Язбек – сирійська письменниця і журналістка – народилася в Джаблі, Сирія, поблизу Латакії, в 1970 році. Вивчала арабську літературу в університеті Латакії. Писала у найрізноманітніших жанрах, це романи, оповідання, сценарії до фільмів, телевізійні драми, кіно- та телекритика тощо. У 2010 році Язбек потрапила до літературної антології «Бейрут-39: Нові писання з арабського світу», тридцяти дев’яти найталановитіших арабських письменників віком до 40 років, обраних за допомогою конкурсу, організованого у рамках Фестивалю літератури та мистецтва у Хей-он-Вай (Велика Британія) та під патронатом ЮНЕСКО.
У 2011 році Самар Язбек взяла участь у народному повстанні проти режиму Асада, а через кілька місяців була змушена покинути країну. У 2012 році вона отримала престижну премію ПЕН/Пінтера «За мужність» за книжку «У перехресному вогні: щоденники Сирійської революції». У тому ж році була нагороджена шведською літературною премією Курта Тухольского та голландською «ОКСФАМ/ПЕН за свободу вираження поглядів». У тому ж році Самар спробувала повернутися на північ Сирії й оселитися в районах, звільнених від режиму Асада. Однак у 2013 році була змушена знову покинути країну через зростаючу загрозливу присутність ІДІЛ у Сиріїй оселилася в Парижі. У 2016 році книжка «У перехресному вогні» була відзначена престижною французькою премією «Найкраща іноземна книга». Роман «Блакитна ручка» потрапив до фіналу третього й останнього відбору французької премії «Феміна».
Язбек наполегливо й послідовно обстоює права людини у світі й, зокрема, права жінок у Сирії.У 2012 році вона стала засновницеюнеурядової організації «Жіноча сучасність задля розвитку», що базується у Франції, яка прагне розширити економічні та соціальні можливості сирійських жінок.
Самар Язбек видала три збірки оповідань, чотири романи та мемуари, присвячені Сирійській революції. Багато її книжок перекладені іноземними мовами.

Я – Амаль, мені трохи за сорок. У мене є сімнадцятирічний син і п’ятнадцятирічна донька. Коли почалася революція, я працювала у державній установі та підробляла у кількох видавництвах.
У мене бідна родина, я завершила школу, але потім одразу вийшла на роботу, аби допомагати своїй сім’ї. До того ж ще змалечку я усвідомила: жінка незалежна тією мірою, якою може забезпечити собі фінансову стабільність.
Чесно кажучи, я не розуміла, що відбувалося на початку революції, хоча і була проти диктаторського режиму Асада. Працюючи у державній сфері, я мала змогу зсередини спостерігати за корупційною складовою суспільних відносин, знала про хабарі й утручання спецслужб у найдрібніші рішення чиновників. Навіть призначення на будь-яку посаду, від простого клерка до керівника структурного підрозділу, – усе потрібно було узгоджувати зі службою безпеки. Я знала багатьох успішних бізнесменів, які побудували свою торговельну чи фінансову імперію на партнерстві з представниками правлячої родини або військової верхівки.
З тривогою я спостерігала, як турецькі товари наповнили ринок Сирії одразу після того, як Башар Асад успадкував владу. Це негативно вплинуло на національного виробника, особливо у таких галузях, як легка промисловість, а саме виробництво текстилю й одягу, навіть морозиво було турецьке! Ті сфери виробництва, які раніше розвивалися, не витримали конкуренції з дешевим імпортом, унаслідок якого збагачувалася лише правляча верхівка. Зубожіння населення зростало, фабрики і заводи закривалися, корупція проникала в усі царини життя. Один із наших друзів спробував відкрити фабрику з виробництва олії, тож, щоб отримати на це дозвіл, йому довелося заручитися підтримкою офіцера спецслужб, який відверто заявив, що хоче отримувати частку від доходів підприємства. Це банальний приклад корупції, свідком якого я була сама, і таких історій – безліч!
Коли у 2011 р. за участь у демонстрації на підтримку дітей м. Дар‘а заарештували мою сестру, я відкрила для себе світ сирійських судів і тюрем. Я дізналася про величезну кількість засуджених, спілкуючись із ними особисто і вивчаючи списки імен у судових справах. На власні очі я бачила, як конвоюють засуджених – немов загнаних тварин, із прокльонами і побиттям. Тоді якраз мій брат приєднався до революційного руху, і я не хотіла б його бачити в такому становищі. Мій чоловік також підтримував протести, але не наважувався висловлювати свою позицію відкрито. Потроху я й сама почала брати участь у демонстраціях, долучилася до волонтерського руху підтримки. Я повірила у революцію, бо бачила, що влада Сирії чиніть зі своїми громадянами. Мого друга без жодних обвинувачень стратили у районі Тішрін, інший приятель безслідно зник – останній раз його бачили поруч із машиною спецслужб. Нас, працівників урядових установ, змушували брати участь у маршах на підтримку Асада.
Мені хотілося надати допомогу знедоленим і заразом розібратись у мотивах, що спонукають людей до використання зброї. Я познайомилася з бійцями «Вільної сирійської армії» у передмістях Східної і Західної Гути, усі вони – з місцевих жителів. Було лише кілька бійців – дезертирів з урядової армії, вони походили з околиць Ідліба. Ми спілкувалися, поки у 2013 р. не почалася облога Гути, після цього весь зв’язок обмежився Скайпом.
У другій половині 2013-го після серпневої бійні в Гуті, напередодні якої заарештували мого брата, становище погіршилося. Репресивні кампанії силовиків тривали, чимало друзів потрапили за грати, але ми з моєю подругою вирішили повернутися. Врятувала нас одна знайома, яка порадила нам у жодному разі цього не робити, бо збройні формування ісламістів, що захопили Гуту, не дозволили б перебувати там жінці не з місцевих.
Не маючи змоги вплинути на ситуацію, я виїхала з Сирії. Райони, що їх «Вільна сирійська армія» відбила в урядових військ, захопили бойовики-ісламісти. Почався хаос, доходили чутки про мародерства і масові пограбування. Не краще ситуація була й на територіях, підконтрольних урядові – через заходи безпеки неможливо було знайти роботу. Якийсь час я допомагала переселенцям, яких значно побільшало після використання урядом хімічною зброї. Через мою волонтерську діяльність мною зацікавилися спецслужби, я почувалася слабкою й незахищеною, до того ж поширилася інформація про арешт мого брата і багатьох хлопців, з якими я колись працювала. У будь-яку мить могли прийти й за мною.
Я боялася за своїх дітей після того, як поблизу їхньої школи прямо у середмісті Дамаска пролунали два вибухи. Усе це на додачу до ризиків викрадення, регулярним обстрілам і свавіллю силовиків остаточно підштовхнуло мене прийняти рішення покинути Сирію.
Єдина пригода, в яку я дозволила собі вв’язатися у той період, полягала у допомозі одному активістові, що перебував у розшуку, потрапити через КПП урядових сил зі Східного Дамаска до західних сільських околиць, аби звідти дістатися Лівану. Бідолаха мав дуже виразний дефект мовлення, що видавав його з головою з-поміж місцевих мешканців, та ще й місця собі не міг знайти від страху. Доводилося його заспокоювати й допомагати проходити контроль на пропускних пунктах, відволікаючи увагу солдатів на себе. Аби не викликати ще більших підозр, я тоді одягла хіджаб.
Обміркувавши свої подальші плани, я вирішила переїхати до Європи. У травні 2014 р., позичивши у брата певну суму грошей, я направилася до Стамбула, де мене погодилася прийняти подруга. І хоча це був великий ризик, подорожувала я сама, залишивши чоловіка з дітьми вдома.
У Туреччині я познайомилася зі світом контрабандистів і нелегальних перевізників. Спочатку я не планувала подорожувати морем, але, ознайомившись із ситуацією, зрозуміла, що інших варіантів не маю. Усі довкола радили мені, щоб мене обов’язково супроводжував хтось із чоловіків, інакше мене можуть зґвалтувати. Поміркувавши, я зв’язалася з братом моєї подруги і запропонувала йому долучитися до моєї небезпечної мандрівки. Потому ми познайомилися з першим нелегальним перевізником, що погодився доправити нас до Мармариса, міста на південному заході Туреччини. Це один із населених пунктів, де відбувався транзит мігрантів, а наш новий знайомий виявився лише посередником, а не перевізником (їхніх справжніх імен ніхто не знав). Посередник отримував від таких, як я, мігрантів, гроші й надавав необхідні координати, де чекатиме перевізник. Я переслала на його банківський рахунок кошти і за це мала отримати таємний код від іншого посередника, вже прибувши до Греції, аби звідти продовжити шлях далі в Європу. Перша виплата становила тисячу п’ятсот доларів, мені дали контакти контрабандиста у Мармарисі, який по прибутті відвіз нас до готелю, де я познайомилася з багатьма сирійцями зі схожою долею. Більшість із них – уродженці Алеппо, хтось із заможного класу, тож я здивувалася, що вони вибрали такий самий шлях перетнути кордон, як і більшість родин зі скромнішим достатком. Згодом я зрозуміла, у чому річ: після першого етапу перевізник затребував додаткові кошти, тож мені довелося продати всі прикраси, які залишалися, аби продовжити свій шлях. У мене не було ні готівки, ні часу, щоб якось заробити трохи грошей. Мої діти залишилися в Сирії, тож потрібно було якнайшвидше вирішити справи й повернутися до сім’ї, яка чекала на мою допомогу.
Нас було близько трьох десятків мігрантів, включно з дітьми і двома літніми особами. Десь дві години ми їхали автобусом, прибули до якогось містечка і не встигли оговтатись, як водій полишив нас наодинці. Невдовзі до нас підійшли перевізники-турки, показали нам шлях до узбережжя, що зайняв іще з півгодини. Діти допомагали літній парі всю дорогу. Прибувши до скелястого узбережжя, ми не змогли нічого роздивитися – навколо вже панувала суцільна темрява, надворі стояв червень 2014-го, полуніч. Вік дітей, що були з нами, коливався від кількамісячних малюків до хлопчика, якому виповнилося лише дванадцять. Ми не знали, на що нам чекати, і не розуміли ситуації, тож, аби час минав швидше, взялися розмовляти. Усі перебували приблизно у такому самому становищі, що і я. Раптом один із чоловіків зойкнув – шматок скла врізався йому в стопу. Ми підсвітили ліхтариком, аби допомогти пораненому, і побачили, що перебуваємо посеред здоровенного смітника! Це було несподівано: нас залишили напризволяще просто серед купи відходів!
Так ми чекали ще чотири години, поки не здійнявся світанок, який висвітив навколишні краєвиди: високі хвилі грізно билися у скелясте узбережжя моря. З-за обрію з’явився човник, який навряд чи вмістив би у собі і десяток пасажирів. За кермом стояли двоє, було помітно, що вони ледь справляються. Нас – тридцять чоловік, хвилі – величезні, місця, щоб нормально розміститися, не вистачить і на чверть пасажирів. Ми відмовлялися сідати на борт і під час переговорів дізналися, що з кожного посередник стягнув різну суму грошей. Розгорівся скандал: дехто серед нас ладний був продовжити шлях, решта – наполягала на альтернативних варіантах. Провідники-турки умовляли нас пристати на пропозицію, бо іншого вибору все одно не було. Вони керували мережею нелегальних перевезень і працювали як єдина ланка, схема була розрахована таким чином, аби трафік мігрантів не зупинявся. Я заявила, що не згодна ризикувати життям даремно, і після чергових перемовин ми нарешті скоординували свою позицію, відмовившись сідати у човен. Турки, перезирнувшись, лишили нас на узбережжі самих. У нас не було жодного уявлення, де ми знаходимося і що робити далі. За деякий час ми дізналися, що опинилися в околицях містечка Джешме.
Я була знесилена й уся спітніла, бо вдягнула на себе кілька шарів одягу, аби не змерзнути ночами, оскільки нам заборонено було брати з собою багаж. Годинник указував на сьому тридцять, ми так і стояли серед сміттєзвалища. Хлопцям знову довелося взяти стареньких під руки і допомагати їм протягом усієї дороги назад. Гадаю, вигляд нашої процесії був жалюгідним, ми стомилися, зголодніли й хотіли пити, ледь не падали від виснаження. До того ж ми боялися, що нам назустріч трапиться турецька поліція.
Після того інциденту я об’їздила кілька турецьких міст, відвідала Мармарис, Бодрум та Ізмір, зробила кілька невдалих спроб перетнути кордон, одна жахливіша за іншу, але рук не опустила. Мені обов’язково треба було на той берег моря! Образ моїх дітей стояв переді мною у повітрі, яким я дихала, і це надавало мені підтримки!
Найприкріша спроба вибратися була в складі групи з двох жінок і десяти чоловіків. З міста Ізмір нас у жахливій тісняві відвезли кудись у салоні автомобіля, через дві години викинули посеред лісу й залишили з одним із супровідників іти пішки у напрямку узбережжя. Там команда посередників змінилася. Вони працювали злагоджено: хтось відповідав за зустріч мігрантів, хтось – за транспортування, інші мали зустрічати на тому березі. Невдовзі з’явився дерев’яний човник, керований підлітком-лівійцем сімнадцяти років. Він також був нелегальним мігрантом, але не мав грошей, тому відпрацьовував місце у човні, пройшовши короткі курси з навігації. Це не додавало спокою, але, зрештою, ми всі ризикували однаково. Через півгодини очікування нас запросили на борт, але до човна залишалося ще метрів десять моря, які треба було подолати. Я ледь забралася, адже всі нашарування моєї одежі змокли і тягнули мене на дно, а про громіздкий рятувальний жилет годі й казати. Двигун човна не завівся, тож нас попросили ще трохи зачекати, сховавшись у лісі на узбережжі, аби натовп людей у морі не привертав чиєїсь уваги. Так ми мучилися ще дві години, поки ремонтували двигун, підтримували одне одного жартами та історіями з життя: кожен розповів про свій невдалий і болісний досвід перетнути море. Врешті, ми почули, як двигун завівся, і побігли до берега. Море було спокійним, ані хвилі, здавалося, що все йде як годиться. У повній тиші, якщо не брати до уваги звуки працюючого двигуна, через двадцять п’ять хвилин ми прибули до одного з островів грецького архіпелагу.
Ми пристали до скелястого берега; підліток, який керував човном, спритно зістрибнув і зник у далечині. За ним подались інші пасажири, знімаючи похапки рятувальні жилети і залишаючи їх прямо на узбережжі. Передбачалося, що нас доставили до острова Кос, але виявилося, що «капітан» помилився і зараз ми на невеличкому клаптику суші неподалік, де розташована військова база збройних сил Греції. Острівець являв собою суцільну скелю з гострим кам’яним узбережжям і колючками, тож ті з нас, хто носив відкрите взуття, одразу поранили ноги. Десь на середині шляху до вершини скелі, по нам відкрили вогонь – ми були як на долоні для обстрілів грецькими військовими, розбиті та знесилені. У перервах між пострілами ми чули їхній регіт – солдати бавилися з нами, не полишаючи у спокої. Намагаючись знайти порятунок, я спробувала поворушитися з місця, але одразу ж почула, як куля влучила в землю біля самісінького мого вуха.
Обстріли припинилися, і ми змогли дістатися майже верхів’я скелястого острову. На плато ми побачили лівійського хлопця, якого тримали солдати. Озирнувшись, стало очевидно, що ми потрапили прямо в обійми вояків батальйону збройних сил Греції і дітися звідти нікуди. Усіх хлопців і чоловіків, які були з-поміж нас, жорстоко побили, у нас відібрали документи й мобільні телефони, після чого повідомили, що повернуть назад до Туреччини. Ми благали їх дозволити нам продовжити свій шлях, але солдати не змінили рішення і, націливши на нас рушниці, під конвоєм відвели на пристань. Нам повернули закордонні паспорти й телефони, змусили піднятися на борт того човника, на якому ми сюди прибули з лівійцем, але виявилося, що палива на зворотний шлях немає.
Човник прив’язали до корабля берегової охорони, відбуксували нас у відкрите море і там поспіхом залишили бовтатися на воді з пустим двигуном. Крім того, у корпусі човника звідкись узялася пробоїна, куди швидко протікала вода, – ми навіть не помітили, як і коли це сталося. Ситуація була насправді жахливою – як могли із нами таке вчинити? Це грецькі військові навмисне лишили нам дірку в борті? Навіщо?! Нас покинули серед моря навіть без рятувальних жилетів, без питної води, залишивши тільки паспорти й телефони у спеціальних захисних чохлах. Хтось зв’язався з перевізником, інші телефонували хто куди міг, благали про допомогу; так минуло довгих двадцять хвилин. Увесь цей час пасажири вичерпували воду і молилися, очікуючи на неминучу смерть! Ще трохи, і ми б потонули, бо наші сили швидко танули, а треба було якось справлятися з пробоїною в борті та водою, що затікала крізь неї.
На щастя, з’явився катер берегової охорони Туреччини і врятував нас. Але, перед тим як взяти на борт, нас ретельно фотографували і кричали в обличчя слова, яких ми не розуміли.
Ми знову опинилися у містечку Джешме, здригаючись від холоду, але нам хоча б дали води, хліба та сиру. Після того відвели до слідчого, який розпитував імена перевізників. Передбачалося, що нас відправлять в один із таборів, де тримають нелегальних мігрантів, але через те, що місць бракувало, нас просто відпустили на волю. Для них це був черговий із багатьох випадків – усі в’язниці й без того були переповнені сирійцями, що намагалися нелегально перетнути кордони.
Пригадую: коли наш човен тонув і мій одяг намокав усе більше і більше, мене не покидало відчуття, що я попри все врятуюся. На душі панував дивний спокій: я бачила в уяві то обличчя дітей, яких залишила в Сирії, то своїх товаришів, які боролися з морем. Мені було неприродно уявляти, як вони помруть, потонувши один за одним. Я спостерігала за чоловіками, що змирилися зі своєю участю і вже заплющили очі в очікуванні смерті, і твердо вирішила: будь-що боротимусь, аби жити! Хоч і знала, що плаваю я не надто вправно.
За цією невдачею і після неї (загалом я зробила понад десять спроб), я таки змогла перетнути море. Я заплатила суму, вдвічі більшу, ніж планувала, цього разу мене вже вивезли на туристичній яхті. Брат допоміг із грошима, аби я тільки перестала ризикувати життям на тих човниках контрабандистів. Передбачалося, що яхта вийде з Бодрума у напрямку острова Кос, але через певні труднощі, що виникли з береговою охороною, капітан вирішив змінити курс і рушив на острів Симі. Нас було два десятки пасажирів: я, ще одна дівчина і вісімнадцять чоловіків. Мене з дівчиною, двома юнаками і літніми пасажирами розмістили на даху, а іншим чоловікам капітан наказав сховатись у каютах. Дівчина носила парик, та й одяг у товариства був такий, щоб підтримувати образ туристичної групи.
У Греції я видавала себе за мешканку Болгарії, гроші роблять справжні дива. З Афін я поїхала до Мілана, звідти – до Брюсселя і врешті осіла в Нідерландах, попросивши статус біженки. Подорожувати в межах Європейського Союзу набагато швидше, але дорога все одно була виснажливою. Через вісім місяців перебування у таборі для переміщених осіб, мені дозволили запросити сім’ю.
Зараз я проживаю у Нідерландах зі своїми дітьми, із чоловіком ми розлучилися. Вчуся мови, працюю волонтеркою у гуманітарній організації, яка опікується біженцями та переміщеними особами у таборах, збираюся перейти на нову роботу.