Коли Микола Джеря повернувся з багаторічного бурлацтва, Іван Нечуй-Левицький нагородив його щастям: старий Джеря – якому насправді було трохи за сорок! – тримав пасіку і теплими літніми вечорами у вишневому садку просто неба переповідав онукам свої довгі мандри.
Але пасіка – це пасіка.
А х’югге – це х’югге. Звучить красиво. І можна посперечатися, як воно пишеться. І бути модним. І по-скандинавськи щасливим.
Ось тільки невгамовна Довженкова мати не знала слова х’югге, а понад усе любила саджати щось у землю, щоб воно там “проізростало”. Їй було за найбільше щастя, коли “на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте; цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля; а соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!…”
Але ж хто шукає щастя в горОді?
Справжнє щастя у х’югге…
Ось тільки у скількох із нас на підвіконні повесні пнуться до сонця зелені цибуля і часник? Не тому, що, як захочеться зелені, її ніде не купиш, а через те, що боляче було дивитися, як вони проростають, лежачи в шафці? То тицьнули цибулину в горщик чи чарку з водою – і воно собі проізростає.
Але ж це не х’югге…
Ні, це просто цибуля й часник. А ще помідори і огірки, які ростуть на балконі, коли немає городу. А якщо город є, то там ще будуть квасоля, гарбузи, кручені паничі, чорнобривці, нагідки, матіоли, мальви. Так, і картопля. Але зараз не про неї. А про те, що ми садимо для душі. Вишні, сливи, яблука, груші, виноград, порічки – не на базар, не на продаж, а доглядати і тішитися, як вони набираються на сонці соку й смаку…
А ви кажете х’югге…
Так, х’югге. Ось тільки х’югге – це бренд.
А пасіка, садок і грядка – хуторянство.
Впевнені?
То як звучить х’югге українською?
Просто. Дуже просто.
“Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…”
Далі самі знаєте.
Бо справжнє щастя – бути собою.