Як теплішає на дворі, люди пишуть про город і картоплю.
А я – про колготки. Капронові. Чи з чого їх там нині роблять. Бо вони коштують шалених грошей і при тому безбожно рвуться. Таке враження, що з сезону в сезон у них вплітають золоті нитки. Щоб виправдати цінову політику. Причому рвуться вони – незалежно від ціни – завзято й натхнено. І можна ще пережити, якщо рвуться на великому пальці ноги – бо там їхня споконвічна й законна ахлесова п’ята. І навіть можна стерпіти, коли по колготках на твоїх литках тягне рюкзаком чоловік – бо вони (чоловіки, а не литки) у переважній більшості думають, що дівчата прямо у колготках (а також із поголеними ногами й ледь вловимим ароматом фіалок у косах) народжуються і все життя преспокойно так і живуть. А коли навіть й ні, то у них того добра – повна скриня і вся та краса не вартує їм ні грошей, ні сил.
Мене бентежить, коли колготки стають жертвами жіночих сумок і потертих пакетів. Коли вона – огрядна й тлуста або цибата й усушена – прицільно суне своїми сумками-пакетами на твої ноги і на твоє злякане “обережно, колготки!” кидає “ой, нєжна яка, на таксі єздь”.
І ти думаєш собі, ну як же так – чи вона не любила, чи спідниць коротких не носила, чи забулася, що таке ніжність і бажання обійняти увесь світ. А тоді думаєш, а може, їй зранку уже зіпсували настрій, плюнули в душу, копнули ногою в серце – і тепер твої колготки їй правлять за курс психотерапії. Втілющить зараз тобі у литку шкарубким пакетом – і враз зійде на неї гармонія й нірвана.
І тобі вже та затяжка на нових колготках і не так сильно крає серце. Звісно, краще б її не було. Та вже ладно, таке життя. І не в колготках щастя.
Хоча, як на мене, було б непогано навчитися не рвати одне одному колготки й серця….