Мені того чорнобильского квітня було так мало років, що запам’ятався лише страх. Чогось дуже боялися дорослі.
А як я стала сама дорослою і вже не один рік працювала на радіо, розговорилася якось із старшими колегами, які того чорнобильського квітня були молоді і затяті. Тож їздили на ЧАЕС і привозили звідти репортажі. Правдиві репортажі. На наскрізь просякнутих радіацією плівках. Вони щиро вірили у свою місію – розповісти правду.
Але тут, у Києві, на Хрещатику, 26 сидів редактор. Який нікуди не їздив. Бо його робота була іншою – ідеологічно редагувати привезені з ЧАЕС репортажі. І він редагував. Щоб народ спав спокійно. Бо у партії усе під контролем.
А тоді минули роки. І ми стояли у коридорі на Українському радіо, і вони про це згадували.
Троє немолодих уже чоловіків – двоє тих самих журналістів, які їздили в Чорнобиль робити репортажі, і один той самий редактор, який цензурував їхні матеріали, бо у нього така була робота. Мені усе кортіло спитати в нього: “Як? Як Ви могли? Чому нічого не зробили? Вони ж були Вашими товаришами. І ризикували життям”.
Але я не запитала. Бо він був літній і статечний чоловік.
А двох перших – я занадто поважала, як поважають колишніх вчителів. Тому не хотілося пошуками справдливості в історії давно минулих літ розворушити їхні не менш задавнені рани.
Історія ж ця не стільки про Чорнобиль, скільки про людську совість. Про плями на душі, які із часом нікуди не зникають, а лише іржавіють.
І про те, що вибір завжди є. Просто кожен обирає своє.
Як велить йому його совість.