Категорії Щоденник

Про існування

До вчора він для мене не існував.
Тобто він існував, але його існування для мене нічого не значило. А тоді сестра будить серед ночі й питає схвильовано:
– Хочеш побачити Юпітер?
Ми до того увесь вечір вовтузилися у садку із телескопом. Намагалися роздивитися Венеру і схід Місяця. Але Місяць вперто планував сходити у хмару, а замість Венери я бачила якусь гайку із діркою посередині. Я також не знала назв зірок, щоб тішитися спогляданням їх зблизька. Зоряне небо без телескопа від такого ж у телескопі для мене різнилося хіба що кількістю зірок – якщо озброїти око, то зірок справді стає більше.
Але найбільше демотивували комарі, яких було не менше, ніж зірок. І гризлися вони затято. То ми із середульшою сестрою швидко розгубили все астрономічне завзяття й втекли від комарів у дім. Молодша – лишилася. Обіцяла покликати, як зійде Місяць. Але не встиг Місяць зійти, як я заснула. І тут сестра питає схвильовано і тихо:
– Хочеш побачити Юпітер?
Я насправді не хочу вилазити із затишного ліжка у ніч із комарами й блискавками на обрії. Але мовчки натягаю поверх нічної сорочки спортивні штани і кофту і плентаюся на двір.
– Дивись, – каже сестра.
Я дивлюся. І бачу. Бачу й не можу надивитися.
Я бачу його – справжній Юпітер. Опуклий. Трохи з одного боку якийсь червонястий. Із ледь помітним пояском посередині. І супутниками навруги.
Мені не віриться, що це – насправді. Бо це як сон і казка – разом. Але набагато краще. Озираюся. Так, я там же, де і була: ось наша хата, сусідський сарай, із яблуні облітає пожовклий цвіт і ті комарі і далі безбожно гризуться. Притуляю око до окуляра – так, я в іншому світі: Юпітер світиться і міниться, світ стискається й набирає обертів, я почуваюся невидимою порошинкою Всесвіту, але це анітрохи не лякає.
– Ну, як? – питає сестра.
Я не можу говорити. Тому мовчки киваю. Для мене тепер існує Юпітер. І мій світ змінився назавжди.
– Покличеш сестру?
Сестра насправді дуже втомилася і будити нам її шкода. Спить солодко й міцно. Тому я ввагаюся перш, ніж спитати одними губами:
– Спиш?
Вона різко кидається, і мені вклякає серце – не треба було її чіпати.
– Що?
– Там Юпітер…
– Щас…. – каже сестра й перевертається на інший бік.
Я вмощуюся під свою ковдру, і майже крізь сон чую, як вона кудись іде. Тоді – повертається.
– Бачила? – питаю тихо.
– Ага. Так класно.
Щось в її голосі підказує мені, що в її житті тепер теж існує Юпітер.
До ранку мені сняться далекі невідомі планети зі своїми супутниками. А також, що тато замкнув двері і сестра із телескопом не можуть потрапити в хату. Я навіть чую, як вона стукає у вікно і по-справжньому біжу відкривати.
Але всі давно вже засплять. А зірки затягає хмарами. Щоб зранку початися дощу.
Але це не має значення. Бо він все одно існує.
Далекий Юпітер.

P.S. Фото NASA, раптом що. Не моє.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *