До вчора він для мене не існував.
Тобто він існував, але його існування для мене нічого не значило. А тоді сестра будить серед ночі й питає схвильовано:
– Хочеш побачити Юпітер?
Ми до того увесь вечір вовтузилися у садку із телескопом. Намагалися роздивитися Венеру і схід Місяця. Але Місяць вперто планував сходити у хмару, а замість Венери я бачила якусь гайку із діркою посередині. Я також не знала назв зірок, щоб тішитися спогляданням їх зблизька. Зоряне небо без телескопа від такого ж у телескопі для мене різнилося хіба що кількістю зірок – якщо озброїти око, то зірок справді стає більше.
Але найбільше демотивували комарі, яких було не менше, ніж зірок. І гризлися вони затято. То ми із середульшою сестрою швидко розгубили все астрономічне завзяття й втекли від комарів у дім. Молодша – лишилася. Обіцяла покликати, як зійде Місяць. Але не встиг Місяць зійти, як я заснула. І тут сестра питає схвильовано і тихо:
– Хочеш побачити Юпітер?
Я насправді не хочу вилазити із затишного ліжка у ніч із комарами й блискавками на обрії. Але мовчки натягаю поверх нічної сорочки спортивні штани і кофту і плентаюся на двір.
– Дивись, – каже сестра.
Я дивлюся. І бачу. Бачу й не можу надивитися.
Я бачу його – справжній Юпітер. Опуклий. Трохи з одного боку якийсь червонястий. Із ледь помітним пояском посередині. І супутниками навруги.
Мені не віриться, що це – насправді. Бо це як сон і казка – разом. Але набагато краще. Озираюся. Так, я там же, де і була: ось наша хата, сусідський сарай, із яблуні облітає пожовклий цвіт і ті комарі і далі безбожно гризуться. Притуляю око до окуляра – так, я в іншому світі: Юпітер світиться і міниться, світ стискається й набирає обертів, я почуваюся невидимою порошинкою Всесвіту, але це анітрохи не лякає.
– Ну, як? – питає сестра.
Я не можу говорити. Тому мовчки киваю. Для мене тепер існує Юпітер. І мій світ змінився назавжди.
– Покличеш сестру?
Сестра насправді дуже втомилася і будити нам її шкода. Спить солодко й міцно. Тому я ввагаюся перш, ніж спитати одними губами:
– Спиш?
Вона різко кидається, і мені вклякає серце – не треба було її чіпати.
– Що?
– Там Юпітер…
– Щас…. – каже сестра й перевертається на інший бік.
Я вмощуюся під свою ковдру, і майже крізь сон чую, як вона кудись іде. Тоді – повертається.
– Бачила? – питаю тихо.
– Ага. Так класно.
Щось в її голосі підказує мені, що в її житті тепер теж існує Юпітер.
До ранку мені сняться далекі невідомі планети зі своїми супутниками. А також, що тато замкнув двері і сестра із телескопом не можуть потрапити в хату. Я навіть чую, як вона стукає у вікно і по-справжньому біжу відкривати.
Але всі давно вже засплять. А зірки затягає хмарами. Щоб зранку початися дощу.
Але це не має значення. Бо він все одно існує.
Далекий Юпітер.

P.S. Фото NASA, раптом що. Не моє.