Я не люблю Ремарка. Бо від його текстів так болить усередині, що хочеться померти. А тоді воскреснути, щоб померти знову. І так – трохи не на кожній сторінці.
Болить щемно й сумно. Беззахисно болить і безпросвітно. Болить до сліз. Саме тих, які розмочують зчерствілості на душі.
Так як болять тексти Ремарка, болять хіба що розбиті до кістки коліна в дитинстві чи розпанахане навпіл першим юнацьким коханням серце.
Ремарку так і не дали Нобелівку. Ну, розумієте: 1931-ий рік, привид гітлерівщини, політика, масове занепокоєння…
Хоча таки дали втекти: він встиг виїхати до Швейцарії до того, як Гітлер отримав владу.
Можна довго писати про позбавлення німецького громадянства, поневіряння світом, життя на чужині…
Ще довше – про жінок і алкоголь.
І безкінечно довго про Марлен Дітріх. Хоча що про неї писати. Якраз тут треба читати “Тріумфальну арку”.
А читати її – боляче. Як і все, написане Ремарком. Бо він писав, як жив: боляче, ранимо. Тонкошкіро.
Еріх Марія Ремарк – уроджений Еріх Пауль Ремарк (ім’я Марія він узяв на честь матері по її смерті) – народився 22 червня 1898 року.
Я – не люблю Ремарка. Бо не можу його читати.
Але сьогодні моєму улюбленому письменнику – 120 років.