Вона не доводилася нам родичкою – баба Василина. Просто жила поряд. Разом із котом Мурчиком, собакою Бєланчиком і коровою Лискою. Утім, Лиски у людей водилися масово. Та й Мурчиків у селі не бракувало. Але що було у баби Василини, чого не мав ніхто, – це сад. Росли у ньому яблука, крізь які, як дивишся на сонце, то зернятка бачиш. А ще червоні смугасті, що репалися, як кусаєш, – і пирскались соком. А ще довгасті, зелені і терпкі. Там багато було яблук – і різних. Яких ні в кого не було. Бо садив бабі Василині той сад один із її синів. На місці батькового. Бо батьків сад – як і їхній батько – не пережив війну.
Синів у баби Василини було двоє. Ми тих її синів жодного разу не бачили. Обоє працювали далеко на шахті і в обох були сім’ї – дружини й діти. Тобто баби Василинині невістки й онуки. Ми знали усе це з листів: баба Василина була неписьменна, тож листи їй читала й писала відповіді наша бабуся. І хоч нас і виганяли з хати під час листовного святодійства, ми ховалися й підслуховували.
Були в курсі, що одну з невісток баба любила, іншу – ні. Любила ту, яка скпзала чоловікові піти із шахти і влаштуватися на роботу з меншими грішми, але не під землею. Не любила ту, яка казала “хай працює, бо гроші на дорозі не валяються”.
Якась із них двох навіть була приїзжала. Не сама, а з дочкою – десь нашого віку. Ми трохи гралися разом: баби Василинина онука уміла робити “колесо” й сідала на шпагат прямо у пісок на дорозі. Але вона трохи побула й поїхала, а ми ж жили у бабусі усе літо. І баба Василина нас до себе постійно заманювала. Дарувала найбільшими й найкрасивішими яблуками зі свого саду й пхала у кишені цукерки, аби ми просто погралися в її дворі. Сама сідала на ганок, дивилася і витирала очі краєчком хустки. Нас сварили, коли ми приносили додому у подолі яблука, пиріжки, цукерки. Але ми все одно бігали до баби Василини в гості. Вона нас любила. І ми її теж.