Він із дитинства знав напам’ять не лише імена усіх радіоведучих, але імітував на різні голоси усі відомі йому радіошоу.
Особливо старався говорити низьким голосом.
Він не переймався питанням “ким бути?”: тут усе було зрозуміло без слів.
Він переймався питанням: як цього досягти? Бо тут було багато “але” і підводних течій.
Але крапля точить камінь
Тож він поїхав у Флориду: казали, що на тамтешніх радіостанціях легше влаштуватися на роботу.
Це виявилося правдою. Майже правдою. Працювати на радіостанцію його взяли. Але – старшим, куди пошлють. А посилали, звісно що, не в ефір. А прибирати за іншими.
А тоді хтось там із ведучих захворів. Це був шанс. Один на тисячу. Чи, може, й на мільйон.
Серце вистрибувало з грудей, але він стиснув його в кулак і прийшов до директора із проханням спробувати.
Директор того ранку був у гуморі – і дозволив.
Його першими словами в радіоефірі стало … мовчання. Бо зі страху йому забракло голосу й слів.
Судомне тягуче мовчання усього завдовжки у кільканадцять секунд, яке в ефірі звучало як тиша завдовжки у вічність.
Директор майже добіг до студії, коли він нарешті заговорив.
Затинаючись, ковтаючи слова і сльози, він говорив про те, що це – його перший ефір, і що він дуже хвилюється, але дуже щасливий, бо в ці хвилини здійснюється його найзаповітніша мрія. Ну, можливо, не слово в слово саме так, але щось в цьому дусі. Говорив щиро, від душі, по-справжньому.
Радіостанцію засипали листами й дзвінками радіослухачі.
Рейтинги злетіли трохи не до небес.
Він отримав свій перший ефірний час і перший гонорар – 55 доларів за тиждень.
Так почалася кар’єра легендарного радіоведучого Ларрі Кінга.