Категорії Щоденник

Про любов

Він із дитинства знав напам’ять не лише імена усіх радіоведучих, але імітував на різні голоси усі відомі йому радіошоу.
Особливо старався говорити низьким голосом.
Він не переймався питанням “ким бути?”: тут усе було зрозуміло без слів.
Він переймався питанням: як цього досягти? Бо тут було багато “але” і підводних течій.
Але крапля точить камінь
Тож він поїхав у Флориду: казали, що на тамтешніх радіостанціях легше влаштуватися на роботу.
Це виявилося правдою. Майже правдою. Працювати на радіостанцію його взяли. Але – старшим, куди пошлють. А посилали, звісно що, не в ефір. А прибирати за іншими.
А тоді хтось там із ведучих захворів. Це був шанс. Один на тисячу. Чи, може, й на мільйон.
Серце вистрибувало з грудей, але він стиснув його в кулак і прийшов до директора із проханням спробувати.
Директор того ранку був у гуморі – і дозволив.
Його першими словами в радіоефірі стало … мовчання. Бо зі страху йому забракло голосу й слів.
Судомне тягуче мовчання усього завдовжки у кільканадцять секунд, яке в ефірі звучало як тиша завдовжки у вічність.
Директор майже добіг до студії, коли він нарешті заговорив.
Затинаючись, ковтаючи слова і сльози, він говорив про те, що це – його перший ефір, і що він дуже хвилюється, але дуже щасливий, бо в ці хвилини здійснюється його найзаповітніша мрія. Ну, можливо, не слово в слово саме так, але щось в цьому дусі. Говорив щиро, від душі, по-справжньому.
Радіостанцію засипали листами й дзвінками радіослухачі.
Рейтинги злетіли трохи не до небес.
Він отримав свій перший ефірний час і перший гонорар – 55 доларів за тиждень.
Так почалася кар’єра легендарного радіоведучого Ларрі Кінга.

Чимало хто потім казав, що йому просто пощастило.
Можливо.
Але, можливо, й ні.
Бо він насправді міг не поїхати до Флориди, не погодитися на роботу якогось там прибиральника, відмовитися ризикнути, але лежати на дивані, дивитися в стелю і мріяти стати радіоведучим.

Але на радіо так не буває.
На радіо – усе зовсім інше.
Радіо – дуже справедливе й жорстоке.
Воно оголяє талант. І так само безжально оголяє бездарність.
Тут немає гриму, софітів, гри світла й тіні.
Є твій голос. Твоя щирість. Твій талант.
Або відсутність усього вище згаданого.
Радіо – це стан душі, а не запис у трудовій.

Зі святом усіх, для кого радіо – щось трошки більше, ніж мікрофон, пульт, навушники, посекундно відхронометрований ефірний час чи можливість хвацько вставити в розмову кілька сленгових радіослів.
Зі святом усіх тих, чиє серце б’ється в унісон з радіо.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *