У «феномені першої книжки» є щось загадкове — я маю на увазі, що перша книжка автора зазвичай буває як мінімум непоганою. Звісно, щоби наважитися дебютувати, треба дорости до певного рівня письма, і ми цього процесу не бачимо: фаза лялечки відбувається під нерухомою оболонкою, за закритими дверима умовного кабінету ще-не-письменника. Але все одно враження подібне на те, що створює вихід вже готового, сформованого крилатого та ефектного імаго.
І це якраз випадок роману «Нижче» Кіри Малко (Нора-Друк, 2018). До публікації цієї книжки авторка, наскільки я бачу, півтора року писала есеї для одного сайту, але навряд чи на це багато хто звернув увагу. І дебютувала цілком повноцінним, складним, розгалуженим, з характерною для української прози вигадливою композицією психологічно-авантюрним твором, безумовно — «романом виховання». Все те, що «Ship life» Ольги Мельник лише називає — а також все те, чого там підкреслено нема: життя крім роботи — в «Нижче» не просто описано, а вирує, страждає, насолоджується, бринить та розвивається. Там є все: море, берег, портові міста, екзотика далекої країни, дружба, людські стосунки і головне — самовідкриття, становлення людини.
Я продивився рецензії на цю книжку: їх небагато, але вони схвальні, від захоплено-багатослівних до стримано-об’єктивістичних двохабзацників у кількох «п’ятірках», — ці переважно від ІБТ. Втім, всі доволі мало розповідають про текст, для чого є як мінімум дві причини: по-перше, оповідь побудована так, що майже будь-яка інформація виявиться спойлером; по-друге, фактично всі цікаві структурні моменти авторка/героїня коментує сама, що залишає небагато простору для рецензента. Насправді не хотілося б розкривати і центральної теми, становлення сексуальності, але в кожному огляді так чи інакше про це кажуть, отже, і я можу собі це дозволити. Щодо структур викручуся тім, що запропоную зовнішні для тексту — хоча, сподіваюся, все ж таки чимось йому близькі.
Дуже помітно, що книжка мало чи надійно приховано спирається на попередню українську літературу, сучасну зокрема, хоча саме в ній ми маємо безліч тематично схожих взірців жіночої прози. Мені в першу чергу спадають на думку bildungsroman-и Сняданко — стилістично зовсім інші, але за проблематикою, від заробітчанства (хоча героїня «Нижче» не має мети заробити, навіть в якийсь момент без жалю та користі витрачає все зароблене, але займається вона саме заробітчанством) до траєкторій жіночої сексуальності (в тому числі гомо-), безумовно родом з того ж континенту; до речі, на жаль також мінімально проаналізовані критикою, мабуть, через брак відповідного гуманітарного інструментарію. Натомість тут ми маємо підкреслену орієнтацію героїні/авторки на літературу американську: читає вона, причому навіть на робочому місці, за стійкою бару морозива, виключно The New Yorker, і саме в цей бік спрямовані її амбіції. Символом цього спрямування для мене став епізод, де героїня відвідує американський цвинтар, — важко при тому не згадати «Антологію Спун Рівер» Едґара Лі Мастерса. Цей «контакт з мертвими», звісно, в романі виконує свою окрему магічно-ритуальну функцію, але навіть хронологічно могили, серед яких блукає героїня, потрапляють в період, описаний Мастерсовими епітафіями. І якщо вже йдеться про англомовну літературу, неможливо проігнорувати натяк завершення книжки з напівпристойною римою I am waiting/I am coming — на інше легендарне завершення, монолог Моллі Блум з його тріумфальним yes I said yes I will Yes.
Інша моя «асоціація першого порядку» стосується кінематографа, а саме фільму Ассаяса Personal Shopper. Так само, як у героїні цього фільму, основний злочин, трансгресія Поліни на кораблі — брутальне порушення головного правила, головної межі, що розділяє судно по ватерлінії на «нижче» (ті, хто обслуговує) та «вище» (ті, кого обслуговують). Морін одягає речі своєї клієнтки, частково переймає її ідентичність, Поліна ж взагалі весь час перестрибує у «вищий» світ, робить те, що категорично не дозволено «нижчим», теж певним чином краде чужі ролі (цікаво, що її партнерка з «вищого світу» займається чимось подібним — «прилипає» до незнайомої людини, відтворюючи якийсь відтінок її існування простим копіюванням, на/слідуванням). Також, як і у Морін, важливою частиною її життя є електронні комунікації, в яких доволі відчутне щось потобійчне.
Якщо вже ми заговорили про правила, перейдемо в цей вимір. На одному кінці спектру тут суворі правила корабля, чітка розміченість простору та поведінки, однозначно та вичерпно розписані ролі. Як бачимо, героїня живе переважно порушенням цієї розмітки, в проміжках та паузах структур. На другому кінці — принципово нерозмічена сексуальність, яка не знає свого об’єкта, та жіноче «тіло без органів». Правда, на корабель (до речі, підкреслено нейтральний стосовно статі сексуальних партнерів — здається, і весь світ в цьому романі такий, умовно кажучи, сучасний) Поліна потрапляє, вже дещо знаючи про себе. Натомість початок цієї історії марковано травмою — травмою домашнього насильства, яка «відключає» героїню від світу і, певно, обумовила її вихідну безтілесність. Все, що ми знаємо про тіло героїні — це його вперта нездатність вбудовуватися в запропоновані оболонки одягу та прийнятні форми: воно не слухається порядку. Невипадково, мабуть, і тіла жінок, в яких Поліна закохується, теж травматичні — тіло А. не відчуває болю (тільки Поліна може його завдати), тіло Емми рясно пошрамоване — вона не відчуває страху. Поліна не в змозі описати А.; крім мапи шрамів та родимок на шкірі Емми про її тіло зрештою можна сказати хіба те, що в ньому є порожнина — фундамент «внутрішнього».
Насправді до цього відкриття нас разом із героїнею веде довге, карколомне, насичене подіями дослідження — пошуки власної сексуальності, захоплююча та болісна авантюра jouissance féminine з його нехтуванням правилами, надмірністю на місці нестачі, розщепленнями, розділеннями, дублюваннями, копіями та злиттями, де зовнішні структури, помічні, ворожі та амбівалентні, рятівні, шкідливі та корисні репрезентують чоловіки — навіть тіла яких, здається, описані більш предметно. Просування ж до внутрішньої структури не могло би мати кращої сцени, ніж ретельно вибудований простір та розписаний до дрібниць розклад життя корабля, на що нам красномовно натякає обкладинка (символічно також, що в книжці немає «каталогу», тобто сторінки «Зміст» з координатами розділів, безіменних, між іншим, проте є така рідкісна в сучасному книговиданні річ, як лясе — закладка, вказівник нашої поточної позиції). Зрештою, корабель, «суцільне внутрішнє», автономний, складний та багатошаровий «світ всередині», що ніби виношує, довгі місяці витримує в собі жінку-в-становленні, це — як влучно, вчергове влучно зазначає авторка/героїня, — також She, Вона.