Її гребінь
Доля не дала їй приданого. Але не пошкодувала густої коси до пояса й такого дівочого стану, що хлопці ладні були хоч сватів слати, аби той стан обійняти. Ладні були – та не слали, бо батьки не веліли.
А ще доля спочатку лишила її напівсиротою, тоді послала мачуху, потім віддала у найми до чужих людей, і аж по тому махнула на неї рукою – хай живе, як знає, аби не плакала.
Вона так і жила. Жила – не плакала. Знала, що їй, з її косою до пояса і напівпорожньою скринею, чекати старостів хіба що від такого ж, як і сама, безхатченка-наймита. А то й зовсім не від кого нічого не чекати. Але менше любові – менше сліз.
Вона зустріла його дорогою на ярмарок. Мірошникового старшого сина. Вона йшла пішки, а він волами їхав. Пакльоване борошно на ярмарок віз. То зліз із воза й пішов поряд. Усе розпитував, чия вона, звідки, чи вийде на вулицю.
Вона одразу сказала, що наймичка, і що в скрині у неї вітер віє. І що на вулицю не вийде. На тому й розсталися. Їй було гірко, й у грудях боліло. Але щоб потім не плакать, краще паросток зразу вирвать, бо тоді доведеться коріння з серця корчувать.
А як поверталася вона з ярмарку, то він догнав її і простягнув гребінь. Простий кістяний гребінь з висіченими по обідку дуже схожими на дебелих півнів голубами.
Вона не знала, що з тим гребнем робити. А він спитав, що як вона не може вийти до нього на вулицю, то, може, зможе вийти за нього заміж.
Вона подумала – і увіткнула гребінь у свою тугу косу до пояса.
Після того жили вони разом, довго і майже без сліз. Пережили розкуркулення, колективізацію, голод, колгосп. У війну – пережили двох із трьох синів. Вона й тоді не плакала, а приречено притискалася до нього грудьми, аби не розірвалося у них від туги її серце.
А як прийшов час їй і його пережити, то вона вперше від того ярмарку витягла з уже сивих поношених кіс кістяний гребінь із затертими за роки півнеголубами і тихо заплакала.

 Image by silviarita from Pixabay