Уривок з роману за виданням:

Лундберґ Софія
Червоний записник. Роман / Софія Лундберґ ; пер. з шведської Н. Іваничук. — Київ : Нора-Друк, 2020. — 304 с. — (серія «День Європи»).

ISBN 978-966-688-050-8. Тверда обкладинка.

Червоний записник
П. ПЕСТОВА, ЕЛЕОНОРА

Щодня ми зазнавали перетворень, коли на наші личка накладали макіяж і накручували на біґуді волосся. Коли на нас натягали розкішні сукні. Тодішня косметика була анітрохи не схожа на нинішню. Рум’яна й пудру наносили товстим шаром, очі підводили широкими чорними лініями. Обличчя змінювалися, коли зникали й згладжувалися природні зморшки й вигини. Очі ставали великими й блискучими.
Краса — найбільш маніпулятивна сила на світі, і ми швидко навчилися нею користуватися. З макіяжем, у чудових сукнях, ми стояли виструнчившись у вітринах і насолоджувалися владою краси. Вродливою людиною захоплюються, до неї прислухаються. Особливо гостро я збагнула це згодом, коли моя шкіра почала в’янути, а волосся сивіти. Коли я вже більше не притягувала погляди людей, проходячи залою. Цей день настане. Для всіх.
Тоді, у Парижі, саме моя краса допомагала мені простувати життям. Дорослішаючи, здобуваючи цікавішу й ліпше оплачувану роботу, ми вчилися більш уміло використовувати свою владу. Міцніла наша самовпевненість. Ми стали незалежними жінками, які могли самі себе забезпечувати й навіть дозволяти собі певну розкіш. Ми залюбки втікали вечорами з помешкання і пірнали в бурхливе нічне життя Парижа, де інтелігенція і заможні жевжики розважалися, слухаючи джаз. І ми розважалися теж.
Нам усюди були раді, однак Нору бучні вечірки не приваблювали, вона віддавала перевагу келихові шампанського. Ми ніколи не бували на вечірках самотні, ніколи не залишалися без келиха з шипучим напоєм. Приїжджали разом, але невдовзі розходилися. Нора зависала біля бару, а я танцювала. Нора охочіше провадила інтелектуальні розмови з чоловіками, які пригощали її спиртним. Вона була начитана, могла вільно розмовляти про мистецтво, книжки, політику. Якщо чоловіки припиняли купувати їй напої, вона замовкала. Потім знаходила мене, крадькома смикала за сукню, і ми покидали вечірку з високо піднятими головами, перш ніж бармен встигав завважити, що охочих заплатити за дорогі коктейлі чомусь немає.
Наглядачки ми не мали вже давно. Ми стали дорослими й могли самі про себе подбати. Мусили самі про себе дбати. Сусіди завжди скоса позирали на нас, коли ми поверталися додому пізно вночі та ще й іноді в супроводі кавалера чи двох. Ми були молоді і вільні, але, як і всі в ті часи, шукали справжніх чоловіків. Ніжних, вродливих і багатих, як казала Нора. Котрі могли врятувати нас з цього позірного, фальшивого світу. Дарувати нам певність і захист. Кандидатів було немало. Вони приходили до нас у помешкання, галантно скинувши капелюха й ховаючи за спиною троянду. Запрошували нас на каву в паризькі кав’ярні. Були такі, що просили руку й серце, впавши перед нами на коліна. Та ми завжди відмовляли. Завжди було щось не так. Можливо, у манері говорити чи вдягатися, в усмішці чи парфумах. Нора шукала довершену досконалість, а не кохання. Все інше її не цікавило. Нізащо не хотіла б повернутися в злидні, у яких виростала в Чехословаччині. Я здогадувалася, що в її колишньому житті залишався чоловік, якого вона кохала ще з дитинства. Я бачила печаль в її очах, коли вона клала нові листи на стосик непрочитаних у глибині шафи. Але тверезий розум не залишав коханню жодного шансу, навіть у її ситуації.
Коли лунав дверний дзвінок, Нора завжди просила когось відчинити двері, на той випадок, якби відвідувач прийшов до неї: щоб мати час на рішенець — захоче вона з ним бачитися чи ні. Якщо не захоче, завжди можна сказати, що Нора кудись вийшла. Одного вечора двері відчинила я. Чоловік на порозі мав привітні горіхового кольору очі, охайно підстрижену чорну борідку й мішкуватий костюм. Він зняв картуза, провів пальцями по короткому волоссі, ледь кивнув. Відвідувач був схожий на селянина, який заблукав у місті. У руці тримав півонію. Він назвав Норине ім’я. Я похитала головою.
— Мені шкода, але її немає вдома.
Чоловік не відповів. Його погляд прикипів до чогось позаду мене. Я озирнулася. У мене за спиною стояла Елеонора. Здавалось, якась несамовита енергія проклала поміж ними фізичний місток. Вони заговорили мовою, якої я не розуміла. Зрештою, Нора, ридаючи, впала в його обійми.
Наступного дня вони обоє зникли.