Сьогодні я хочу попрощатися з Володимиром Яворівським, який запам‘ятався мені з часів його тривалого проживання в «Ірпінській письменницькій обителі» (Ірпінському будинку творчості письменників) ось таким, як на цьому фото з дружиною Галиною Даниловою (сподіваюся, Лесю, Oleksandra Yavorivska, ти не гніватимешся, що я взяла фото з твоєї фбсторінки), – молодим, красивим, натхненним, ефектним, енергійним.

Мій батько, даючи читати його перші книги, казав: він пише інакше, ніж усі сучасні письменники. Візьми, почитай, переконайся. «Автопортрет з уяви» Володимира Яворівського (1982) якнайкраще «наклався» на мій попередній – дитячий-підлітковий – досвід розглядання дрібненьких деталей альбому Катерини Білокур, що вийшов у видавництві «Мистецтво» ще у 1975 році і був must have у домашній бібліотечці кожного українського інтелігента.

Володимир Яворівський вирізнявся на фоні письменників 70-80-х, бо в ньому не було того соцреалістичного пафосу, з одного боку, і смішного (бо радянського по формі) українського хуторянства, з іншого, які характерні були українському літературному процесу і водночас письменницькому середовищу того часу. Він любив красиві речі, він слідкував за західною модою, ми, зашугані брежнєвськими лещатами, з острахом спостерігали, як він умів «ходити по лезу» і як він усією своєю поведінкою демонстрував, що він не раб. Я хочу, щоб таким він запам‘ятався і всім нам. Прощавайте, дорогий Володимире Олександровичу!