Катрині півні
Катря вишивала подушки.
Катря вишивала так, що півонії на тих подушках квітли, соловейки тьохкали, чайки квилили, а жінки, коли ті подушки бачили, плакали.
Катря правила за свої подушки грубі гроші, і їх їй за них справно давали. Утім, жили вони з чоловіком і п’ятьма синами не з Катрусиних з подушок, а з двох вітряків і ниви. Бувало, що влітку в їхньому обійсті сідало обідати з півтора десятка наймитів.
Як прийшов колгосп, то спочатку забрали ниву і вітряки, а тоді й Катриного Устима. Збиралися брати й Катрю, але Устим мав трохи царського золота, якого якраз вистачило, щоб Катря без хати, але з синами, лишилася батрачкою в колгоспі.
Як везли Устима, то Катря на воза вмостила йому подушку з півнями. Два червоні півні, оповиті важкими ґронами винограду, радісно дзьобали золоту пшеницю.
– Дурна жінко, забери півнів, – ревів Устим, – не до твої подушок, хватить, належалися вже.
– Най будуть, – ридала Катря, – тобі спина хвора, підмостиш, не так трястиме.
Устиму шлях лежав в Сибір, а Катрі – в колгоспну ланку.
Відколи забрали Устима, Катря не цуралася жодної роботи, але не вишила жодної подушки.
Катря збилася рахувати труднодні. Але вперто рахувала дні без Устима.
Як минуло понад чотирнадцять з половиною тисяч днів, у хвіртку постукала чужа жінка й спиталася, чи тут живе Катря.
Та сторожко встала з призьби, відклала здоровий ніж, яким різала на повидло яблука, й підійшла.
– То я Катря.
Жінка простягнула згорток.
– Батько просили передати.
– Чий батько?
– Мій батько, – жінка дивилася кудись вбік, повз Катрю. – Перед смертю просив. Остання воля.
Вона тицьнула Катрі згорток, розвернулася, й як підстрелена пташка, майже побігла порожньою вуличкою.
Катрі затерпло серце, але вона взяла ніж і полоснула з горя по тугому згортку.
На землю впав охайно підшитий з чотирьох боків зношений шмат тонкого полотна.
На ньому два вилинялі червоні півні, оповиті важкими ґронами винограду, радісно дзьобали золоту пшеницю.

Фото: Creative Commons Баба Єлька