Шторка
Це не була любов. Усе, що завгодно, але не вона. Безвихідь, вигода, скрута. Але не любов.
Зранку Майї сказали виселятися з гуртожитку, а ввечері вона познайомилася з Дмитром.
Гуртожиток був сімейний, Майя жила в ньому без сім’ї. З Дмитром познайомилася у цеху – він був слюсар і новенький.
Майя працювала закрійницею, приходила на роботу завжди першою, йшла останньою. Того вечора заклинило замок. На щастя, слюсар ще не пішов. Так і познайомилися.
Насправді слюсар того вечора не просто ще не пішов. Він не збирався нікуди йти. Точніше не мав. Ночував у швейному цеху на продавленому диванчику. І там йому навіть подеколи снилися мрії, що їх, бувало, дівчата-швеї в обідню перерву переповідали одна одній.
Мрії ті були переважно про заміжжя. Хоча не всі. Наприклад, Майїні – ні. Якраз вона відчайдушно мріяла шити так, щоб черга до неї стояла довша, ніж за “Бурдою”. Але вголос тихо мріяла про однокімнатну квартиру.
Утім, була вона просто закрійницю і нелегально жила в сімейному гуртожитку. А тепер із нього її виселяли. Як несімейну. Тож Дмитра з його життям в цеху на диванчику їй, певно, того вечора викроїв милостивий швейний бог.
Розписалися вони швидко й беземоційно. Перегородили Майчину кімнату квітчастою шторкою. І стали жити, як і раніше. Хіба що спав тепер Дмитро не на диванчику в цеху, а на розкладачці в гуртожитку.
Швидка забрала Майю просто від розкрійного столу. Лікарі розводили руками: ну, так, інфаркт помолодшав, що ж поробиш. Ну, так, жінка молода, вистачило сил вижити. Скільки проживе, яким життям житиме, ніхто не знає. Дітей навряд чи народить. А чоловік хай не журиться – він собі іншу знайде.
Дмитро й не журився. Не було коли. Бо тричі на день возив Майї в лікарню їсти. Забирав брудне прати. Діставав спочатку ліки. Тоді – інвалідний візок. Коли Майю виписали, то ніс її три поверхи в кімнату на руках. А потім ще кілька місяців годував її трохи не з ложечки.
А тоді вони просто зняли квітчасту шторку. Назавжди.

Image by congerdesign from Pixabay