У день собаки усі писали про своїх псів.
І я теж про своїх напишу. Хоча вони зовсім не мої. Вони мені – просто знайомі пси. Бо насправді вони – нічийні.
Марфа, Рудий, Мала Крива і Великий Чорний живуть на заправці.
Здоров’як, Рижа, Барашка, Сестра Барашки і Блонда – у гаражах.
Була ще Муха, але її машина збила. І маму Блонди – теж. І Кудлату. Ну, перелік насправді довгий, а собаче життя край дороги – коротке.
Бо вони кидаються на автомобільні диски і залишають під колесами свої лапи й життя. Або не встигають перебігти дорогу. Чи один одного загризають до смерті.
Нічийні пси – це зло. Я знаю. Із ним треба боротися. Тому мої знайомі пси – стерелізовані. Хоча зловити їх було дуже непросто. Утім, ще складніше було дивитися, як народжуються, щоб загинути під колесами машин, їхні щенята. І так було не раз і не двічі.
Час від часу я годую нічийних собак. Годувати їх постійно у мене не виходить. Але маю спеціальні рукавиці, щоб чухати їм за вухами. І спеціальний собачий одяг. Бо вони витирають об мене свої брудні лапи і боки.
Якось Здоров’як побився із Великим Білим. Великий Білий прокусив йому голову. Довелося поливати Здоров’якову голову перекисом водню, зеленкою і сипати товченим стрептоцитом. Із мене – нікудишній ветеринар: я лила й сипала медикаменти щедро і куди попаду. Певно, частково таки попала, куди треба: Здоров’як вижив. І одужав. І знову побився з Великим Білим. І знову до ран.
Це – безкінечно насправді.
І собаки виживають, як можуть. Комусь відміряно життя більще, комусь – зовсім куценько.
Вони живуть на заправках і будівництвах. Сплять на осонні чи теплих люках. Полюють за їжею і своїм собачим щастям. У надії знайди собі господаря.
Я зовсім не ідеалізую безпритульних псів. І чудово розумію тих, хто їх боїться. Нічийні пси бувають агресивні й непередбачувані.
Але просто нехай у цей міжнародний собачий день і про них скажуть тепле слово.
І хай їхній собачий Бог пошле їм, чим повечеряти і де ніч перебути. А як уже кому доведеться втрапити під колеса, то хай зробить, щоб усе було швидко. Раз – і у собачому раю, де в кожного своя будка і своя миска. І господар, об якого можна обтерти лапи, якого можна облизати, а тоді покласти голову йому на коліна і так лежати вічність…

P.S. Пес на фото – теж один із моїх знайомих нічийних псів. Він жив на пляжі. Пив воду з моря. І їв, що дадуть.