Не можна бути вічно молодим. Кожному із нас судилося дорослим стати.
І це стається не тоді, коли отримуєш свій перший паспорт або диплом, або уперше сідаєш у літак, щоб наодинці із самим собою перетнути свій перший справжній кордон. І навіть не тоді, коли разом із прізвищем змінюєш паспорт. Чи вклеюєш у старий – чергове фото. У надії, що на другому ти таки вийшла краще, ніж на першому – в очах додалося впевненості, у посмішці – розкутості. Ну, і трохи тішить думка, що до третього фото у паспорті тобі ще жити й жити. А тоді взагалі з’ясовується, що світить тобі пластикова ідентифікаційна картка.
Ти стаєш дорослим не тоді, коли складаєш на права. Чи забираєш свідоцтво про шлюб. Чи вперше робиш копію свідоцтва про народження дитини.
Ти стаєш дорослим випадково – одного звичного дня, коли приходиш до зубного лікаря, а він схиляється над тобою турботливо зі шприцем і каже:
– Я зараз зроблю укол, щоб не боліло. Не бійтеся.
І тут ти раптом розумієш, що не боїшся. Ні лікаря, ні уколу – нічого. Бо те, що ти вже пережила, у сто разів страшніше. А те, що тобі ще судилося пережити, у сто разів болючіше.
Але ти думаєш про це без паніки і відчаю. В очах твоїх нема страху і безнадії. І лікар розуміє – ти не боїшся. Анітрохи. Твій страх давно помер.
– Ви хочете побачити свій зуб? – питає він, збентежений твоїм безстрашшям, таким не суголосним із бездоганним манікюром і макіяжем.
– Ні, – байдуже кажеш ти.
І розумієш: ти вже по-справжньому доросла. І виявляється, це і не так вже страшно, як тобі здавалося раніше.
Просто потрібен час, щоб звикнути до того, що вже ніколи не буде більше, як було раніше.

Фото з сайту https://www.theatlantic.com