Я сьогодні була у школі. На шкільній лінійці. Важливе уточнення: востаннє в школі я була 1997 року. У тій самій, що сьогодні. Так само – на шкільній лінійці. Щоправда то був останній дзвоник. Сьогодні ж я була на першому.
Усе було дуже стисло. Або, як модно казати, лапідарно.
Спочатку вийшов одинадцятий клас. Швидко й упевнено. Тоді випустили першачків. Вони від хвилювання довго ходили колами. Зате батьки встигли натішитися видовищем.
Звучав гімн. Підняли прапор. Героям понесли покладати квіти.
Щось казав директор. Із листочка, але коротко. Ще хтось щось казав. Теж коротко. Хоча теж із листочка.
Першачкам дали повітряні кульки. Їх треба було відпустити в небо. Першачки не погодилися. Хоча, хто слухняний – відпустив. Чим трохи не зірвали лінійку – усі дивилися, куди чия кулька полетіла, і не слухали, що батьки кажуть в мікрофон. Батьки хвилювалися, від хвилювання забували усі вивчені слова і теж підглядали в листочок.
Тоді пішли у класи. У першому – усі спочатку знайомилися. Дехто забув прізвище й ім’я. Але вчителька підказала. Тоді усі їли коровай і запивали соком. Принагідно вчилися викидати сміття у смітник. Самі. Без мами.
Далі – краще: з одного боку школи була фотозона, тож усі фотографувалися, а з іншого боку – справжні пожежна й поліцейська машини. Можна було міряти каску й крутити кермо. І взагалі – гратися від душі. Усі масово вирішили стати або пожежниками, або поліцейськими. Дехто – одночасно і тим, і тим. Хоча у поліції було більше шансів: їхня машина мигала й сигналила.
Ще був мотузяний міні-парк.
Тож найбільшою проблемою виявилося – забрати дитину зі школи додому. Довелося стягати з тих мотузок силою. І лише обіцянка, що завтра знову буде школа, а зараз треба йти терміново виконувати перше домашнє завдання вчительки (купити морозиво чи тортик, щоб відсвяткувати початок школи), якось допомогло.
Звісно, завтра не буде пожежної машини у дворі, а почнуться прописи й читання. Але це буде завтра.
А сьогодні я можу сказати, що моя школа змінилася. Вона – сучасна й класна. І мене це тішить.